Наталья Лапикура - Ще не вмерла…

— То ж то я думаю — чого він після школи у льотне училище рвонув. А його на медкомісії так зрізали, що навіть до армії не взяли. Переживав дуже. Особливо, як вип’є. Каже: дехто тут зірками на мавзолеї трусить, а дехто, не гірший за них, у Великих Колодах загибається.

— А коли Галя до міста подалась і там за свого джигіта вийшла — от він, напевне, і став ті листи писати. І ховати від усіх.

— І пити…

— То не дивно. Зап’єш тут, — це вже мій Павло.

Врешті решт усі заспокоїлися і домовилися: Шериф зранку разом із Сорочиною вдовою їдуть у район і забирають з міліції її заяву. Мовляв, написала в стані розпачу, з великого горя, не знаючи певних суттєвих обставин з життя покійного.

Заяву вдові віддали, але справу не закрили. Сам начальник райвідділу Шерифові сказав:

— Ото, як маєш, хлопче, де посидіти-подумати, та ще й казенним коштом, то сідай і думай: чого ж він у зашморг поліз, твій космонавт недорослий? Бо ж не через любов… Від любові зараз тільки діти родяться. Якась тут недоробка з твого боку. У мене теж нещасна любва була. Теж принця шукала… Знайшла. Такого, що я зараз мушу через день до її хати патрульну машину посилати: чоловік-алкаш мотузить. А з моєю нинішньою ми може й не з великої любові побрались, але, хвалити Бога, старший син уже академію в Києві закінчує.

Ото йди, лейтенанте — і шукай мотив.

А куди бідному лейтенанту подітися після того, як його начальство послало, та ще й без точної адреси? Тато з мамою — в сусідньому селі, та й що вони порадять? Хіба пожаліють. Тому одна дорога — до двоюрідної сестри.

Ну, а сестрі що залишається? Як уже показала себе такою розумною, то слід і далі марку тримати. До речі, щоб не забути: поховали Сороку по-людськи. Не так, як за старих часів, коли, кажуть, самогубців ледь не в канаві прикопували. Зять із Галею горілки безплатно відпустили — і на дев’ять днів, і на сорок. І то не самогонки, а просто з заводу. Та й ми м’яса підкинули — однокласник усе ж таки.

Вже як потім ми з братиком, як то кажуть, усе заново в пам’яті прокручували, то зрозуміли, що нові неприємності впали нам на голову саме через оті “дев’ять днів”. Заскочив до села один землячок із самого Києва — по дари ланів. А з ним дочечка-студентка. А тут — пів села в жалобі. Земляк поспівчував, та й годі, а мала вчепилася: розкажіть їй, що, як, через кого… А у нас хто найбільше розказує? Той, хто найменше знає.

А десь іще днів через десять, ну максимум через два тижні вже не мого Шерифа до району викликають, а саме начальство мало не в повному складі — в область. А там поставили струнко і кожному в писок — столичну газетку. На першій сторінці — хрест над Сорочиною могилою і заголовок червоними літерами: “Таємниче вбивство у Великих Колодах! Жертва любові чи жертва режиму?” А нижче такого понаписувано, що як бодай половина того схожа на правду, то треба всьому районному начальству одразу застрелитися.

Ну, на такі крайнощі обласний генерал районним хлопцям, як то кажуть, в лоб не натякав, але… Бо на додачу газетка ця була не проста, а опозиційна. Її, як згодом Шерифові сказали, не стільки по Україні, скільки в зарубіжних посольствах читають. А потім у різних їхніх організаціях та держдепартаментах роблять висновки і товчуть усіх нас носом.

І хто ж його знав, що ота маленька паскудниця в цій нехорошій газетці підробляє? Бо як міліцейський генерал пояснив, простим спростуванням не відбудемося. Тільки залізні факти! Інакше післязавтра міжнародні спостерігачі приїдуть.

І отоді районні, либонь з великого переляку, покликали екстрасенса.

Офіційно прибився він до нас пару років тому. Казав, що тут якась виняткова енергетика і всі аури видно, як на долоні. Набагато краще, ніж у Києві, де він на курсах у Кандиби червоний диплом одержав. Там не те що працювати нормальному екстрасенсу — дихати нічим!

З усіх населених пунктів нашого району той, з червоним дипломом, старанно обминав саме Великі Колоди. Бо попри довжелезну бороду і таке ж волосся, в нашому селі його могли б опізнати як Вітю Пальчика, котрого вигнали зі школи після восьмого класу і він у колгоспі корів пас. Потім десь щез, кажуть — того року в армії недобір був, то його замели — в будівельний батальйон. І от на тобі — виринув! Екстрасенс!

Привезли Вітю, як велике цабе, на начальниковій “Волзі”, він до своєї бороди ще й чорні окуляри начепив — і з машини не вийшов. Каже, для чистоти цього… як його? Чи то зондування, чи то ще якось? А сам зирка перелякано на всі боки, щоб його хтось із однокласників часом не впізнав.