Наталья Лапикура - Ще не вмерла…

Посидів отак, посопів, потім каже:

— Обстановка зрозуміла. Шукайте жінку з чорною аурою і поганою кармою. Вона йому чакру пробила. Навиліт.

Начальник міліції усе по-своєму зрозумів:

— Перебрати всіх брюнеток і об’єктивки — мені на стіл!

А потім до сусіднього району в тамтешній ресторан. Зондування обмивати. Сміх та й годі! Всім, крім мого Шерифа. Я вже сама до нього пішла. Кажу з порогу:

— Давай сюди пістолет, він у мене в сейфі полежить. Щоб хтось тут дурниць не наробив.

Бачу — не реагує. Тоді я весь офіс обійшла, в кожну щілину носа встромила, в усі шухляди зазирнула. В унітазі воду спустила. А потім до родича:

— Не зрозуміла! Хтось тут сачкує. Пройшло півдня, а у тебе жодної брюнетки.

Посміхнувся нарешті! Далі можна нормально говорити.

— Братику, прорвемося! Давай просто посидимо, подумаємо. Без усієї цієї чортівні з аурами і Вітею Пальчиком.

— Ага, ти теж його пізнала?

— Ще б не пізнати! Він нам із Галею у п’ятому класі косички разом зв’язав. А ми йому за комір — ягід шипшини роздушених напхали! Півдня чухався!

— Хто б отій журналісточці шипшини насипав? І не за комір! Такого понаписувала, ще Гонгадзе нащось приплела. Де та Тараща, а де наші Великі Колоди!

— Шерифе, не відволікайся. Якщо всю полову відсіяти, то що залишиться?

— Що залишиться… Те, що й було. Мотив самогубства.

— А не вбивства?

— Та кому він потрібен — убивати його! До чого тут боротьба з режимом? Якби дуже комусь припекло, то вбили б, закопали і напису не написали. Шукай вітра в полі. А от налякати, та ще й так, що він сам у зашморг полізе — могли.

— Хто? Ми ж не в Києві. Мафії у нас немає. Хіба що ті, котрі машини на трасі грабують.

— Теж мені — мафія. Пов’язали вже їх усіх. Школярі з Зозова. От же село! Дев’яносто п’ять відсотків злочинності по району і двадцять по області.

— Ти, братику, за статистику не ховайся, а мене послухай. Не знаю, чому там тебе в міліцейській школі вчили, але доведеться тобі добряче попобігати. І не сліди шукати, а людей розпитувати.

— Питав. Нічого не пам’ятають. Навіть, коли востаннє бачили.

— Не може такого бути. У нас, хвалити Бога, ще не місто. То там людина у квартирі півроку мертва лежить, а сусіди навіть не почухаються.

— Звідки знаєш?

— Газети читаю. Так от — у нас село, люди ще не подичавіли. Не повірю я, щоб він хоч комусь та не поскаржився на свій клопіт. І, здається, знаю, з кого починати.

Зайшли до генделика, витягли Зятя з підсобки і затисли в куток:

— Слухай, джигіте, а від тебе, до речі, підозру хто відвів?

— Вах, Маріє! Повік не забуду! Що хочеш, зроблю для тебе!

— Починай. Пригадуй, коли востаннє Сороку живим бачив?

— Зараз… Не підганяй… Так… Він прийшов не ввечері, а серед дня. Взяв горілки, щось про життя казав…

— Що саме?

— Не пам’ятаю… наче скаржився. Але він завжди скаржився, і всі скаржаться. Навіть ті, кому добре, теж скаржаться! Не запам’ятав…

— Довго сидів?

— А він не сидів. Випив — і пішов.

— Що за день був, не пам’ятаєш?

— Числа не пам’ятаю. Але це точно було тоді, коли Вася Дизель у Степановій машині ресори міняв. Василю! Йди сюди, дорогий!

— Що таке? — обізвався дорогий Василь від заправки.

— Ти коли Степанові ресори міняв?

— Він їх пригробив на трасі біля об’їзду. Це пам’ятаю точно. А коли?..

Пішли до Степана. Степан почухав потилицю, раз, вдруге:

— Пам’ятаю, що це після дощу було…

— Дощу котрого? Що в понеділок, четвер чи суботу?

— А я там знаю? Ти мене спитай, що вчора було, то й це не завжди скажу…

— Стоп! — закричав Шериф. — Ти на трасі обламався?

— Ну…

— А хто тебе в село на буксирі тяг?

— Так Вася Дизель і притяг.

Коло замкнулося. Почали спочатку:

— Васю, що ще тоді було?

— Дощ.

— Спасибі, це ми вже знаємо. Може, бачив когось знайомого?

— Бачив.

— Кого?

— Джигіта.

— Тю на вас обох! І на Степана теж! Всі жили вимотаєте!

— Маріє, — устряв Зять, — ну дай же подумати!.. Слухай, а може, ти у тещі моєї спитаєш? Вона у нас усе бачить, навіть коли у нужнику сидить.

Пошкандибали до баби Софи.

— Питаєте, коли Вася Дизель Степана на буксирі притяг? Ну, коли дощ був.

— О, Господи!

— І Сорока покійний до зятя в генделик заходив. Випити… шкода, що помер. Ми б у нього спитали, яке то було число.

У бідолахи Шерифа почалася гикавка на нервовому ґрунті. А я скрутила дулю в кишені, сказала собі: терпи, Маріє, неси свій хрест. І почала розпитувати далі.

— Добре, давайте по порядку. Вася тягне Степана на буксирі. Іде дощ. Покійний Сорока заходить до Зятя. А ви, до речі, де були?