Наталья Лапикура - Ще не вмерла…

— Я й не знав…

— То щоб знав.

— Сестричко, тепер щось у тебе не сходиться. Дивись: листи писав ще у дев’ятому класі. Значить, любив. А стара любов не іржавіє. Значить — у Зятя є мотив.

— Ой, що ти тямиш у любові. Якби мій Павло взявся душити всіх, хто мені колись листи писав і побачення призначав, щодня похорони б грали. Там хоч дати є, на тих листах?

— Немає.

— Отож! А як мені в дев’ятому класі в коханні освідчувалися, то не тільки дату проставляли, а й години і хвилини. І взагалі — ти ті листи бачив?

— Ото ж то, що тільки бачив. Здаля. Начальство через стіл показало — і знову в сейф. А потім — клістира вставили. При вдові! Мовляв, не знаю обстановки на місці, не орієнтуюся… ну і всяке-яке!

І саме на цьому місці наша спокійна розважлива розмова обірвалася. Тому що бабахнули двері і до кухні не увійшла і навіть не вскочила, а влетіла вдова Сорочиха з криком:

— А, ось де він! Убивця по селу ходить, а він тут чай п’є! — і кинулася на мого родича з недобрими намірами.

Мій Павло, який за весь вечір не зронив жодного слова, підскочив і перекрив Шерифа, як амбразуру, своїм широким корпусом. Сорочиха врізалася йому головою в живіт і ледь не впала. Що було далі — то ми потім пригадували зі сміхом. Шериф заховався за спину Павла і вони обидва крутилися на місці, а навколо них бігала, розмахуючи кулачками маленька Сорочиха і репетувала так, що у мене дзвеніло у вухах.

Нарешті, коли вона вибігалась і викричалась, упала на вчасно підставлений мною стілець і заплакала. Нормальна реакція. Я на мигах наказала своїм чоловікам мовчати і не рипатися, а сама підсіла ближче і подала склянку води. Вдова потрохи заспокоїлася, витерла сльози і зітхнула:

— От бачиш, Маріє, у тебе Павло є. У Галі — її джигіт. А у мене навіть мого Сороки не було. Він, як забуде, все мене Галею кличе… кликав… ой, мамо!

Знову сльози полилися. Але то треба було перечекати.

— А тут ще ці листи!

— Чекай, а де ти їх знайшла?

— Як де? Хіба я в міліції не казала? У нього в кіоску. Я ж документи шукала, щоб свідоцтво на похорони виписати. І гроші… Отам вони й лежали, під старими накладними.

Отут мене наче по голові стукнуло:

— То якщо листи там лежали, значить — він їх не відсилав?

— А що ж, для себе писав? — здивувалася Сорочиха.

— Виходить — для себе. Бо ті перші, що він у школі Галі під щоденник підсовував, вона вертала непрочитаними.

— Звідки знаєш?

— Забула? Ми ж із нею на одній парті сиділи.

Тут уже мій Шериф оговтався:

— Скажіть, а скільки було ключів від кіоску?

— Як скільки? Один. Сорока як зачиняв, то приносив додому і ховав. А я знала, де. Про всяк випадок.

— Чекайте, у нього ж було дві продавщиці, позмінно.

— Манька з Ганькою? Ну, їм він сам відчиняв. А ввечері приходив, приймав касу і зачиняв.

— Ключ лежав там, де завжди?

— Аякже.

— От тепер подумайте своєю головою, шановна. Припустимо, тільки припустимо, що вашого чоловіка хтось убив з ревнощів. І що робить цей убивця? Замість того, щоб знищити листи, які його викривають, він якимось чином залазить до кіоску і ховає їх там? Дурня!

Вдова мовчала. Тут уже я перехопила ініціативу:

— А ти точно знаєш, що то його листи?

— Чи мені його почерку не знати? У кого я контрольні списувала? Спиридонівна ще сміялася, що у Сороки почерк — як курка лапою.

— А читала ти їх, чи одразу в міліцію понесла?

— Все я прочитала, все! І це він не в школі писав, а зараз, зараз, зараз! Писав — і маскувався. Підпис був: твій Климук! Хто такий Климук? Є у нашому селі такий? У нас навіть Климчуків немає!

— А це я тобі розкажу, хто такий Климук, царство йому небесне. Двічі Герой Радянського Союзу, генерал-полковник, льотчик-космонавт. В одному загоні з Гагаріним був.

— Що ти верзеш, який генерал, який космонавт?

— От не сиділа ти з Галею на одній парті, і навіть не дружила. А то б знала, що, власне, вона тобі Сороку посватала.

— Як це?

— Він до неї на випускному підкотився: давай поженимося! А вона розреготалась і каже: це ж тобі, щоб мене поцілувати, на табуретку ставати доведеться. А він їй у відповідь: одна, каже, вже так пожартувала, так потім повісилася. Освідчився їй курсантик з льотного училища. Такий же зростом, як і я, сантиметр у сантиметр. А вона йому: киш звідси, мені карапети не потрібні! А коли через кілька років отой карапет, Климук котрий, у космос полетів, вона з досади й повісилася.

— Ой!

— От тобі й “Ой!” А ще Галя твоєму Сороці сказала: хочеш женитися — он для тебе пара підходяща. І на тебе показала.