Наталья Лапикура - Ще не вмерла…

— Здогадуємося. Після школи в льотне училище рвався, а його підчисту комісували.

— Були такі часи, що кожен шмаркач мріяв бути “льотциком” або космонавтом.

— У Сороки серйозні наміри були.

— Співчуваю. А до речі, в область на комісію він таки поїхав, чи не поїхав? Я ж йому все пояснив, що це тепер лікується. Щоправда, з гори на лижах кататися не рекомендується, та й гопака на весіллях танцювати теж. Треба тільки групу інвалідності зробити і записатися в чергу на стаціонар у Києві. Пару місяців полежить, потім знову комісія, переатестація, стаціонар… Розумію, марудно все це. Але головне — жити буде довго і майже нормально.

— Не буде.

— Що не буде?

— Жити вже не буде, лікарю. Ані нормально, ані майже нормально. Повісився він одразу після вашого діагнозу.

Кажуть, у лікарів нерви міцні — професія у них така. Брехня все це. Ортопеда ми з медсестрою вдвох відкачували. Вже думала — доведеться гріх на душу брати. Але він отямився і жалібно так:

— Нічого не розумію! Він, щоправда, запитав, чи я його часом не заспокоюю, бо ж Островського і паралізувало, і осліпило. То що ж це, каже, і я тепер буду лежати безпомічний і під себе пудити? А я йому: коли Островський хворів, навіть пеніциліну не було, не кажучи вже про все інше. Ні, не повинен він був так вчинити… Нічого не розумію!

Шериф залишився записувати лікареві свідчення, а я вийшла у фойє. І отут побачила… точніше — почула. Гладка руда реєстраторка репетувала на перелякану бабцю, котра щось намагалася запитати:

— Що ви мені тут голову морочите? Робити нема чого, що вдома не сидите, по лікарях лазите? Я вас сюди кликала?

— Та я…

— Що “та я”? Лазять тут, лазять зі своїми костурами, працювати спокійно не дають! Іди, бабо, труси своїми кістками десь у іншому місці, бо зараз точно винесуть ногами вперед!

Да-а-авненько я не чула таких монологів. Ще за радянських часів! Ти диви! Це ж треба!

— Як її тут тримають, таку чорнороту? — спитала я у літньої прибиральниці, яка совала шваброю поряд зі мною.

— Ой, правду кажете, чорнорота! Але знаєте, яка у нас тут зарплата? Скоро хворі самі себе будуть на прийом записувати і процедури призначати. А те, що ви чули — то ще нічого… Пару тижнів тому вона свою пащу на одного бідолаху так розкрила, що його валер’янкою відпоювали. Уявляєте, підійшла людина, маленький такий чоловічок, і певно, дуже хворий. Ввічливо попросив виписку з карточки. Так вона йому: що за народ пішов, однією ногою в могилі, а ти йому виписки малюй! Він питає: а що ж мені робити? А вона — а що хочте, хоч вішайтесь, а у мене обідня перерва.

Коли Шериф вийшов з кабінету ортопеда, я поцікавилася:

— Слухай, десь я чула, наче є така стаття: доведення до самогубства?

— Є. До п’яти років. Тільки треба довести.

— Ну, то бери ОЦЮ, сказала б — льоху, так своїх свиней ображу. І доводь до суду. Бо це вона Сороку в зашморг штовхнула. Свідки є.

П’ять років тій паскуді, звичайно, не дали. Обійшлася двома, та й то умовно, з відстрочкою. Пом’якшуюча обставина: самотня мама. Бідні діти…

Справу про причину смерті Сороки закрили. На щастя для мого родича і його начальників, ота в’їдлива газетка, що наробила стільки галасу, благополучно прогоріла. Оце тільки нещодавно, кажуть, хтось її знову купив — спеціально під вибори.

Нарешті братик-Шериф мав спокійний, вільний вечір, прийшов до нас, разом повечеряли, сіли подивитися телевізор. Показували англійський детектив за Агатою Крісті. Братусь під хороший настрій обійняв мене лівою рукою і щасливо сказав:

— Міс Марпл ти наша! — за що одразу одержав потиличника.

— Ти чого?

— А ти чого обзиваєшся? Ще б Шерлоком Холмсом назвав! — прикинувся ревнивим Павло.

— Холмсом не назвав би. Бо Марія не палить люльку і не грає на скрипці, хіба що на гітарі, та й то — чотири акорди.

— Не чотири, а чотири рази по чотири! — образилася я. — І це лише в першій позиції. А барре?

— Навіть із барре ти на скрипці не зіграєш. Я інше мав на увазі. Міс Марпл була сильна тим, що всіх своїх односельців знала, як облуплених: хто здатен на злочин, а хто ні. Так і ти у нас: усе помічаєш, усе фіксуєш. От, наприклад: звідки мені було знати, що Сорока у школі до Галини залицявся?

— Справді, звідки? Ти тоді, пуголовок зелений, ще верхи на Бровкові їздив.

— Будеш дражнити пуголовком — обізву старою вішалкою.

— Що-що? Це моя молода, красива, розумна дружина — стара вішалка? От я тобі!..

— А, то ви — двоє на одного? Ну, тримайтеся!

Діти мали величезне задоволення, спостерігаючи, як старші б’ються подушками і регочуть. Сімейна демократія!