Наталья Лапикура - Ще не вмерла…

— Ще ніхто не чхнув, а ти вже: “будь здоров!” Чекай, може, якраз і обійдеться.

Довго чекати не довелося.

Спершу з’явилася лише одна команда. Що характерно — згідно затвердженого графіку. Побачили на Василевій заправці хитрий плакат “Далі заправок немає” і кинулися перш за все поїти своїх залізних огирів.

— Агітація, кажете? Вибори, кажете? — задумливо протяг Василь, одночасно заправник, касир, автомеханік і власник “точки”, — Знову обіцянки-цяцянки роздавати будете?

— Так чого ж таки цяцянки?

— Та на минулих виборах підрядили отакі, як ви, хлопців-старшокласників листівки клеїти. Добрі гроші пообіцяли. А як вибори закінчилися, діти по зарплату прийшли, а їм — вибачайте, раз наш кандидат не пройшов, то й грошей немає. Отак! Діточок обманули! Демократи!

— Та ні, ми люди чесні! Гроші одразу — з рук в руки. Ми єдина політична сила, котра нікого не обманювала і не обманює. До речі, скільки з нас за бензин?

Розплачуючись, старший витяг пухкого гаманця і необережно засвітив Василеві його вміст. Оце й згубило і цю команду, і наступні агітбригади.

Ні, ніхто їх грабувати не збирався, боронь Боже! Просто покотилася одна за одною ціла низка дивовижних випадковостей. Спочатку за два кроки від заправки в абсолютно незрозумілий спосіб три з чотирьох машин наїхали колесами на гвіздки. При наступному уважному огляді з’ясувалося, що й з ресорами щось негаразд. А вже як зазирнули про всяк випадок у двигуни, то Василь сказав, що взагалі не розуміє, як вони до нас доїхали. Агітатори між собою погомоніли і прийшли до висновку: якщо вже, щоб врятувати демократію, доведеться посилати по нові карбюратори до Києва, то таки доведеться посилати.

Одне слово — група осіла у Великих Колодах міцно. Втім, уже наступного ранку після ночівлі серед команди зародилися сумніви в доцільності подальшого пересування регіоном. Бо тут природа, погода, люди чуйні і щирі. А як смачно годують у місцевому генделику! Врешті решт, агітувати можна й звідси, не розтрушуючи кістки по вибоїнах і не ламаючи ресори на під’їздах до навколишніх хуторів. Однаково люди звідусіль до нашого села з’їжджаються, і не тільки на роботу. Хто по новини, а хто просто — щоб у Василевій “точці” цивілізацією подихати. А як хто до нас не дійде, то йому вдома про все розкажуть. Ще й наглядну агітацію принесуть.

Бідолахи! Вони навіть не здогадувалися, що гвіздки у пилюці по дорозі не самі по собі виросли. З гостями розіграли спектакль під назвою “Не втратимо шанс!” за класичним сюжетом “гроші ваші будуть наші”. Знову кажу, ніхто нікого не грабував. Просто у свідомості колодчан за останні роки відбулися кардинальні зміни. Якщо колись до баби Софи на подвір’я випадково, переплутавши поворот, заїжджала машина з міськими номерами, баба махала ціпком і кричала:

— Чого це ви сюди вперлися?

Зараз ціпок відпочиває. Бабуня виходить назустріч у білому фартушку і з солоденькою посмішкою:

— Ой, як ви вчасно! Я оце тільки корову подоїла. Молочка свіженького купите? А яєчок ще тепленьких візьмете? Тільки-но з-під курочки. Та подивіться, які у мене яблучка славні! А картопельки молоденької вкопаю — дві хвилиночки, поки під грушею в тіньочку відпочиватимете. Та чого вам просто сидіти — може, й поснідаєте? У мене дешевше обійдеться, ніж у генделику, зате чистіше і смачніше.

Ну хіба можна відмовити такій милій бабуні? Незвані (але не неждані) гості мліють під грушею, наминаючи деруни зі сметаною, платять від душі, а ввечері стара Софа каже зятю, імені якого ніяк не спроможеться вимовити:

— Синку, ти ж як харчі до генделика повезеш, то не забудь і мені скинути.

Отак! Зять у генделику пасе тих, хто їде основною дорогою, а теща — хто в об’їзд. Бізнес!

Отже, про те, що агітатори при грошах, за мить знали вже всі Великі Колоди. Хитрих гвіздочків у пилюку накидав юний спадкоємець автозаправки. Софин зять відсунув від плити у генделику свою кохану дружину Галю і терміново викликав з хутора бабу Франю, котра ще на весілля наших батьків готувала, але й досі пече такі пиріжки з вишнями, що після першого ж шматочка будь-яка кінозірка забуде про талію і напхається ними по зав’язку.

Ввечері місцеві “капіталісти” скликали нараду: чим би ще полегшити гаманці гостей? Для початку — в крихітному сільському готельчику, котрий на три койки, “раптом” не стало води і світла. Зате на вигоні з’явилося кілька яскравих наметів зі зручними тапчанчиками та іншими причандалами. Такий собі літній кемпінг чи піонерський табір. Усього на пару гривень за добу дорожче, зате ж — яке повітря, тиша, водичка поряд. І ніхто не знав, що кемпінг той спроворила родина директора готелю.