Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- Тепер я знаю, чому ваші сімдесят чотири роки при владі протрималися. Одним лише терором не обійшлося.

Його несподівано підтримав “правий”:

- Кароль Маркс з Вовочкою Бланком, либонь, зараз у своїх домовинах сальто крутять. Це ж треба, як антинародний режим про своїх класових ворогів дбає! Самому записатися в “ліві”, чи що?

- А вам це на раз! - одвзаємнили ображені в кращих почуттях “червоні”, - ваші вже скрізь побували: і в есесі, і в капеересі. Хочете, ми вам рекомендацію напишемо?

- Ти у мене зараз заповіт писатимеш, морда комуняцька! - вибухнув “правий” і кинувся в бійку.

Звичайно, ні рекомендації, ні заповіту ніхто тої ночі не писав. Всі писали пояснення у конторі Шерифа. І про вкраденого заступа, і про недоречну яму, і про спробу ввести правоохоронні органи в оману, і особливо - про обставини хуліганських випадів у формі образи дією один одного. Вечеряв мій братик уже вранці. І може тому не помітив, як йому під двері підсунули анонімку.

Ну просто таки - як у детективі: текст, складений із літер, вирізаних з агітаційної листівки одного кандидата і наліплений на звороті листівки вже кандидата іншого. В донесенні невідомий доброзичливець повідомляв, що того, кого ми шукаємо, збив своєю машиною дядько Степан і десь прикопав.

Якби це про когось іншого, а то ж Степан! Він на моїй пам’яті “наїжджав” не лише на лідера партії. Наприклад, курей і гусей, котрі “самі кинулися” під колеса Степанового “запорожця”, було нелічено. Собаки вже давно, зачувши торохтіння його двигуна, ховалися в буди.

Досить довго Степан конфліктував із бійцями дорожнього фронту, себто, даішниками. Їхнього поста приткнули під нашим селом якраз тоді, коли зробили об’їзд. Дня не було, щоб до Степана не чіплялися. Востаннє - рівно за день до того, як пост закрили у зв’язку зі скороченням штатів. Зобачивши замок на дверях поста, зраділий Степан балончиком написав на стіні великими літерами: “Забрали псів - заберіть і буду!”

- А що? - аж кипів Степан, коли йому нагадували про його сутички з ДАІ. - Я б їм іще не так сказав!

- От уїлися вони тобі. Невже ж ті штрафи варті того, щоб отак от на людей кидатися?

- Що штрафи! Що штрафи? Мене добра людина попередила: як їдеш по дорозі і побачиш, що лежить хтось збитий - не здумай зупинятися, в лікарню везти. Бо той наїзд на тебе й навісять! І що ж це виходить? Як на мене самого наїдуть, то я помиратиму, як той собака, при дорозі, і ніхто не порятує! А все через кого? Через них!…

Тому, як не крути, а цю версію відпрацьовувати доведеться.

- Що будемо робити? - хапався за мене братик, як за рятівне коло.

- Я - поросних свиноматок вітамінами поїти. А тобі, мабуть, доведеться йти питати Степана, де його заступ.

- Тобто, діяти так, як того хоче автор анонімки. А тобі відомо, що анонімки навіть останні кілька років радянської влади просто не розглядалися? От знати б, хто це “художество” зліпив!

- Ну, візьми відбитки пальців…

- Ага, і виявиться, що то “пальчики” агітаторів, котрі листівки розкидали, а ще, скажімо, якої-небудь баби Мотрі. Я її викликаю, а вона: тицьнули мені в руки, я подивилася - і викинула. А хто після мене підібрав - звідки я знаю?

- Мотрю викликати не треба. А от Степанову тещу - обов’язково.

- Звідки ти знаєш? Підпису немає…

- Є. На самому ж початку.

Я тицьнула пальцем у текст. Шериф глянув на мене з повагою:

- Ну, сестричка, ну голова!

Степанова теща ледь протислася поміж двох столів і вмостилася половинкою “нижнього бюсту” на казенному стільці.

- От і розкажіть нам, Докіє Петрівно, з якої такої причини ви вчора з зятем посварилися?

- А ви хіба чули? Наче ж неголосно говорили.

Коли Докія Петрівна говорить неголосно, чути на вигоні. А як у повний голос - то й до Малих Пеньків долітає.

- То через що?

- Бо дурні вони обидва - і він, і моя Олька така ж. Гроші тринькають. Нове пальто їй, бачите. Ще п’ять років не пройшло, як старе купували - і нове давай! Не на те, кажу, гроші треба тратити.

- А на що?

- На їжу! - хилитнула тілесами баба Докія. - Я їм кажу: як ви не вмієте копійку берегти, то давайте мені, я збережу на чорний день. А Степан мені: як наші гроші до вас втраплять, ото й буде чорний день, бо більше ми їх не побачимо! Ну, думаю, треба щось робити…

- … і тоді ви зробили ось це.

Шериф поклав перед бабою Докією анонімку.

- А звідки ти дізнався?… І взагалі - то не я!

- Добре, хай буде - не ви. Але ж тут пишеться про злочин. Значить, Степана треба заарештувати.

- Ну… то вже мусово!