Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

Заступ мусив стояти там, де йому колись визначив Павло. Запеклий акуратист, він уже давно переконав усіх нас, що набагато зручніше заздалегідь знати, де у тебе лежать, скажімо, гайки “на вісімнадцять”, аніж півдня шукати їх по всіх шухлядах. Так і синів привчив. Відтак - той, хто поцупив нашого заступа, добряче проколовся. Це б у Феді Тищенка три дні ніхто б не похопився, а у нас - помітили одразу.

Сліди ненашого взуття (ненашого, бо в Великих Колодах такого гостроносого ніхто не носить) на глині було видно досить чітко. Присвічуючи ліхтариком, бо вже добряче стемніло, Шериф мчав, як той хорт, що “взяв слід”. Глина скінчилася, сліди теж, але Шериф впевнено визначив напрямок. Невже по запаху?

За якісь метрів триста ми почули характерний звук заступа, що вгризається в ґрунт, хекання і шарудіння грудок землі. Я рвонулася вперед.

- Стій! - зашипів братик. - Бачиш, там у них щось у мішковину загорнуте. Схоже на людське тіло.

- Ой! - я вчасно затулила рота долонею і зойкнула вважайте подумки.

- Зачекай, хай вони докопають, скинуть туди мішок, засипати почнуть… Тоді будемо брати. Ти - свідок. Бо інакше скажуть, що черв’ячки на рибу копали, а тіло взагалі вперше бачать, у темряві навіть не помітили…

- А спитати, чого яма така глибока?

- Бо скоро осінь, черв’ячки на глибину пішли, як та риба. Не сумнівайся, це ж політики, вони від усього відбрешуться.

В цей час той, що копав, виліз із ями, сів, закурив і буркнув:

- Досить. Скидайте.

Об дно ями гупнуло, вже другий копач узявся за лопату - і тут мій братик-Шериф не витримав і загорлав:

- Стояти! Міліція! Ви оточені!

А щоб було переконливіше - бабахнув зі свого пістолета в небо.

І таки не збрехав мій братусь. Щоправда, для нього самого стало сюрпризом, коли навколо раптом спалахнули вогні й освітили живе кільце, в яке взяли копачів команди суперників упереміж із газетярами і тележурналістами, котрі вже давно націлилися своїми камерами на яму з мішком, а тепер при світлі “розстрілювали” копачів з усіх боків. З натовпу випхався слідчий з району.

- Ага! І ви тут? Добре, понятими будете.

- Що значить - “і ми”? - обурився Шериф. - А хто на місце злочину першим прийшов?

- Ми, звичайно! - взявся в боки районний. - Ми за ними постійне стеження встановили.

- Я перепрошую, - озвався один із копачів, котрий першим оговтався. - Про який злочин ви говорите?

- Як то - про який? Що ви тут закопували?

- Це вас не стосується.

- А то мені вирішувати, стосується, чи ні.

- Як так - то самі й дивіться.

Слідчий із району з криком “Гоп!” скочив до ями і потяг за мотузку. Мішок розсупонився і стало видно щось біле.

- Листівки… - розчаровано протяг районний.

- Чиї? - жваво поцікавився хтось із агітаторів.

- Наші, - сердито буркнув копач.

- То нащо ж закопували?

- А там… як би це вам пояснити… ну… одне слово… просимо нас зрозуміти…

- Помилка вкралася! - вихопився другий копач. - Помилка суттєва, а ми в друкарні не помітили, а оце щойно роздивилися. От і прикопали, щоб не вводити людей в оману.

- То чому саме прикопали?

- А щоб оці-от… - кивок на суперників - не глузували. І взагалі, в якому законі сказано, що людина не має права закопати свою власність?

Я забрала свою власність, себто заступ, і ми всім натовпом рушили назад до села. Коли майже порівнялися з кемпінгом, з намету вискочив розкуйовджений однопартієць наших копачів.

- Міліція! - загорлав він. - Міліція!!!

- Ну тут ми, тут, чого горлаєш? - зголосився Шериф.

- Хочу подати заяву про пограбування!

- Що вкрадено?

- Листівки! Наші листівочки, оце тільки з друкарні. Я знаю, хто це зробив! Це вони, вони! - тицьнув пальцем у намети конкурентів. - Ото така їхня чесність і порядність! Нас обманули - і вас, люди добрі, обмануть!

- Стоп, стоп, стоп! Заяву ви, звичайно, напишете! - потер руки Шериф. - Але, щоб ви знали, цей злочин уже розкритий. Ось вони, ваші листівочки. І той, хто їх украв.

От так воно буває іноді, коли язик розум випереджає.

- Ви? Так ви ж мали під лісом копати!

- А ми ж де копали?

- Так ліс отам - праворуч!

- То ми й повернули праворуч.

- Праворуч треба було повертати, як дивитися звідси, а не звідти…

Тут до натовпу нарешті дійшло, що сталося насправді. “Центристи” самі прикопали свої листівки, а звинуватити збиралися правих і лівих, дискредитувати конкурентів у очах електорату, а потім тихенько відкопати наочну агітацію і пустити в діло, як віддруковану заново.

Газетярі від реготу посідали на траву. “Праві” й “ліві” похапали все, що під руки втрапило. А телевізійники, не ловлячи гав, усі, як один, знімали з усіх боків, як “ліві” й “праві” мотузять „центристів”.