Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

Тут прибіг городовий, каже, що пан справник до себе Миколу Ісидоровича викликають.

— Терміново! — каже городовий.

— А що сталося? — питає Микола Ісидорович.

— Та Панько ваш у зашморг поліз.

— Як? — аж за серце схопився Микола Ісидорович.

— Та не хвилюйтеся, витягли його з зашморгу, а чи жити буде, чи ні, — не знаю.

— Їдемо до поліції! — крикнув Хомутинський і побіг. Я за ним.

— Хто такий Панько? — питаю.

— Та сторож нічний, якого до поліції забрали!

Ускочили ми у бричку і поїхали до відділку. Там Микола Ісидорович побіг до справника, а я присів із хлопцями покурити. Сам не курю, але цигарку завжди напоготові маю, така звичка ще зі служби в конторі, щоб людей розбалакувати. Чую, про Панька теревенять.

— Живий він? — питаю.

— Живий. Тільки горлянка пошкоджена, лікар його подивився, сказав, що жити буде.

— А чого це він у зашморг поліз? Побили його сильно, мабуть?

— Та чого сильно, як звичайно. Не пан же, — пояснює один з городових.

Ну так, панів у поліції били дуже нечасто, бо боялися скандалу. А мужиків можна.

— Чого ж тоді вішатися?

— Написав, що провину за собою відчуває, — каже один із городових.

— Де написав?

— У записці. Йому залишили аркуш паперу, щоб зізнання писав, він написав за провину і в зашморг поліз.

— А яку провину?

— Ну, що пограбували банк.

— А він що, писати вміє, той Панько?

— Ну звісно, він же у панському будинку ріс, при родині. І писати, і читати вміє, навіть до театру ходить, наче благородний!

— То визнав, що винен?

— Наче так. Записка у пана справника.

— А що по спільниках його? Нічого не знайшли?

— Ні, нічого.

— А готелі перевіряли?

— Готелі? Навіщо? — дивуються городові.

— Ну, там же не менше десятка працювало. Десь їм жити треба ж! — Я аж дратуюся через тупість нижніх чинів поліції. Ну, от кого вони спіймати зможуть із такою роботою? Сам злочинець до них прийде, так і то можуть не помітити.

— Ми циган перевіряли, — виправдовуються городові. — Тут стоїть табір під містом, думали, що вони.

Ага, цигани. Це коли жиди землю орати почнуть, тоді цигани банки грабуватимуть! Просто наскочили городові, струсили кілька карбованців з табору на вечірню гульню в трактирі, й на цьому все. Грабіжників шукали, та не знайшли. Казали мені, що в поліції погано з людьми, а тепер бачу, що зовсім гаплик. У нас би в конторі жоден з них і дня не втримався з такою роботою.

— А питали, чи вночі виїздив хтось із міста?

— Та в кого питати, коли давно вже рогатку вкрали і ніхто не чатує? Хто хочеш їдь!

— Ви хоч щось зробили, окрім циган трусити? — питаю.

— А що робити? У банків грошей багато, там і не помітять, що в них вкрали, — кажуть і смокчуть цигарки з дешевенького тютюну. Ох і служаки!

Я відійшов від них, щоб дарма не дратуватися. Та й до вітру хотів, бо ж пообідав добряче, то організм просив про полегшення. Побачив службовий туалет. І хоч повітове місто, поліцейський відділок, а до вітру треба ходити на вигрібну яму. Ну, добре хоч не на купу гною, як у селах. Зайшов усередину, а там навіть соломи немає в ящику. Добре хоч я з паркану афішу зірвав, бо передбачав таку ситуацію. Сиджу, сморід, мухи дзижчать, брудний туалет. А ось у німецьких хуторах бачив я теплі клозети, з водяним замком на трубі. У домі туалет, а ніякого смороду і дуже зручно. Ото як грошей назбираю, хочу й собі такий зробити. Зараз він ні до чого, але як постарішаю, не дуже приємно буде надвір бігати, особливо в мороз. А то ж делікатно так, по-німецьки, сів у теплі й хоч книгу читай.

Сиджу, роздивляюся афішу. А там запрошення на змагання з футболу з командою видатних гравців Царства Польського «Варшава». У літньому саду дві зустрічі давали увечері. Позавчора і вчора. Футбол я знав ще по роботі в конторі. Кілька разів ходив на зустрічі в Києві, навіть сам бігав, щоб не викликати підозру в тих, за ким слідкував. Цікава гра, що там казати, але то для панів примха. А простим людям працювати треба. Відірвав від афіші шматок, де герб імператорський був, бо ж гастролі футболістів проходили під патронатом Варшавського генерал-губернатора Скалона. Герб бруднити не можна. Потім афішу пустив за призначенням, сходив до фонтану у сквері, помив руки, коли бачу, що один із городових підійшов до візника Миколи Ісидоровича, щось сказав. Той наче перепитує, а городовий махає рукою, мовляв, їдь звідси. Що за дива? Візник поїхав, я за ним, ледь наздогнав.

— Куди це ти без господаря? — питаю.

— Та сказали, що заарештували його, — здивовано каже візник.