Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

Аж перехрестився я — і далі дивлюся на зелене море кукурудзяне, рахую, скільки візьму грошиків із цих десятин. Коли бачу — курить по дорозі бричка якась. До мене хтось у гості їде. Поспішає, он як візник коней батогом шмагає. А я ж нікого в гості не чекаю. Навів бінокль на бричку, різкість поправив і аж сплюнув з подиву. Тільки згадай про банк, а банкір уже тут. Микола Ісидорович Хомутинський, голова повітового банку в Ромнах, особисто до мене мчав. Точно до мене, більше тут ні до кого, бо дорога лише до мого хутора Курбани вела. Дивно, чому їде? Відсотки я платив вчасно, сам кредит віддам, коли кукурудзу продам, як і домовлялися. Чого ж таки мчить він до мене?

Цього не знав, то поквапився додому. З дерева зліз, рушницю з сіллю, якою частував крадіїв на власних полях, щоб викарбувати в них у головах Божу заповідь «Не вкради!» (тобто цілив я не в голову, а в сраки крадійські, але сподівався, що сіль і до голови дійде у вигляді правильних висновків), за плече кинув і побіг найкоротшою стежкою до хутора. Коли чую, у дзвін вдарили. Це Уляна Гаврилівна, помічниця моя, давала знак, що чекають на мене. Я не забарився, з ярка вибрався, підходжу, бачу, що пан Хомутинський люльку смокче, наче малий соску, обличчя біле, руки тремтять, ходить біля брички, зупинитися не може. Точно сталося щось.

— Доброго дня, Миколо Ісидоровичу, — кажу.

— Іване Карповичу! А я на вас чекаю! — кричить, біжить до мене, обнімається. — Рятуйте, Іване Карповичу, рятуйте! — за руку мене схопив, сам наче у пропасниці трясеться, око праве сіпається, а така ж урівноважена людина була! Породистий шляхтич, поважний та величний.

— Що сталося? — питаю.

— Пограбували нас, Іване Карповичу, пограбували! — аж стогне він, наче ріжуть його живцем.

— Як? — дивуюся я, бо це ж не селянська хата, а повітовий банк!

— А так! Стіну проламали, зайшли до будівлі, двері до сховища вивалили, два сейфи відчинили, забрали все звідти і втекли. Все до копійки вигребли, гаспиди!

— Зачекай-но, Миколо Ісидоровичу, і що — ніхто не чув?

— Ніхто! Хоч там поруч у сквері гуляння були, оркестр грав, людей цілий натовп! І ніхто нічого не почув! Та що там натовп! У мене ж усередині банку охоронець озброєний був! Заснув, гад такий, і теж нічого не чув!

— Навіть як стіну вивалювали? — дивуюся я, бо щось це дивно занадто, щоб так міцно людина спала. — Перевірити його треба.

— Перевіряють. Поліція його допитує, обшук у його кімнаті провели. Але нічого не знайшли! — бідкається гість.

— То поліція займається справою, — киваю. — Я вам тоді до чого?

— Іване Карповичу, та ви що, не знаєте нашу поліцію? Та вони тільки й можуть, що з жидів гроші збивати за проживання поза смугою осілості! А як розслідувати, то хіба вони щось знайдуть? Он зрізали у мене на ярмарку годинник, дорогий, швейцарський, подарований мені на двадцяту річницю служби в банку! Пішов я до справника, а той тільки руками розводить: «Та де ми той годинник знайдемо? Та в нас справ багато, а людей мало, платня взагалі жалюгідна, а в мене семеро дітей». За місяць дивлюся, точно такий годинник у нього на ланцюжку срібному вже висить! Тільки дарчий надпис затертий! Я до справника підійшов, спитав, котра година. А той негідник навіть не почервонів! Відкрито дістав мій годинник, подивився і відповів, ще й посміхався нахабно! І оце на цю поліцію мені сподіватися? Це як засудженому до шибениці на зашморг сподіватися! Та ніколи! — аж плює банкір спересердя, хоч вихована людина, в столиці навчався.

Я й сам знаю, що з поліції нашої користі як з бика молока. От минулого року вкрали в мене коней. Тут жнива на носі, я жниварки купив, коні потрібні, щоб їх тягати, а коней украли. Розібрали стіну сараю і втекли вночі, коли мене вдома не було. Я вранці тільки дізнався, кинувся до поліції, до самого справника, а він давай розпитувати, скільки коней забрано, які вони з себе і скільки б коштували, якщо продавати. Наче він сам ними торгувати збирався. Послухав мене, а потім каже, що коні вже, мабуть, в іншому повіті, то нічим допомогти не може. Тут я тільки второпав, що розпитував справник мене лише для того, щоб знати, скільки з конокрадів, яких він покривав, грошей брати. Щоб вони менше не заплатили. А шукати коней моїх він і не збирався. Оце така поліція! То довелося самому за справу братися. І швидко, бо ж жнива на носі. По одному перебирав хлопців, знайшов конокрадського отамана, револьвер йому у вухо засунув, аж кров побігла, і сказав коней віддати, бо інакше не револьвер у вусі буде, а куля. В одне вухо зайде, з іншого вийде, мозок не зачепить, бо голова ж пуста, якщо вирішили у мене, колишнього співробітника охоронного відділення, коней забрати. Стріляти не довелося, второпав отаман, що і як. За день повернули коней. Не тих, що в мене були, ті вже десь далеко, ледь не на Дону, були, а інших. Трохи гірших, але вже що є. То на поліцію справді надії ніякої.