Владислав Ивченко: Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

Розглядаю кукурудзу в бінокль, і аж серце співає. А сам думаю, що от є такі невігласи, які у Святому Писанні сумніваються, кажуть, що там брехня написана. А воно ж не брехня, а чиста правда! Ну, от узяти про Змія-спокусника, який Єву на гріх штовхнув! Ну хіба не правда? Що там про Змія казати, якщо качани кукурудзи моєї таку спокусу створюють, що не втримуються мужики. Хтось та полізе на поле. Спіймаю його, по морді дам, червоніє крадій, каже, що і сам не знає, яка мара на нього найшла. І звичайні ж мужики, не якась там циганва, а отаке витворяють. Бо ж Змій у кожному з нас сидить. Не змій, а червак, який нас ізсередини їсть і на погане штовхає. Скільки я в конторі спостерігав випадків, коли наче й хороша людина, живе собі чесно, а потім, ні сіло ні впало, якусь гидоту вчинить. То, значить, проїв червак. Усе точно в Біблії написано, тому воно і Святе Писання.

Аж перехрестився я — і далі дивлюся на зелене море кукурудзяне, рахую, скільки візьму грошиків із цих десятин. Коли бачу — курить по дорозі бричка якась. До мене хтось у гості їде. Поспішає, он як візник коней батогом шмагає. А я ж нікого в гості не чекаю. Навів бінокль на бричку, різкість поправив і аж сплюнув з подиву. Тільки згадай про банк, а банкір уже тут. Микола Ісидорович Хомутинський, голова повітового банку в Ромнах, особисто до мене мчав. Точно до мене, більше тут ні до кого, бо дорога лише до мого хутора Курбани вела. Дивно, чому їде? Відсотки я платив вчасно, сам кредит віддам, коли кукурудзу продам, як і домовлялися. Чого ж таки мчить він до мене?

Цього не знав, то поквапився додому. З дерева зліз, рушницю з сіллю, якою частував крадіїв на власних полях, щоб викарбувати в них у головах Божу заповідь «Не вкради!» (тобто цілив я не в голову, а в сраки крадійські, але сподівався, що сіль і до голови дійде у вигляді правильних висновків), за плече кинув і побіг найкоротшою стежкою до хутора. Коли чую, у дзвін вдарили. Це Уляна Гаврилівна, помічниця моя, давала знак, що чекають на мене. Я не забарився, з ярка вибрався, підходжу, бачу, що пан Хомутинський люльку смокче, наче малий соску, обличчя біле, руки тремтять, ходить біля брички, зупинитися не може. Точно сталося щось.

— Доброго дня, Миколо Ісидоровичу, — кажу.

— Іване Карповичу! А я на вас чекаю! — кричить, біжить до мене, обнімається. — Рятуйте, Іване Карповичу, рятуйте! — за руку мене схопив, сам наче у пропасниці трясеться, око праве сіпається, а така ж урівноважена людина була! Породистий шляхтич, поважний та величний.

— Що сталося? — питаю.

— Пограбували нас, Іване Карповичу, пограбували! — аж стогне він, наче ріжуть його живцем.

— Як? — дивуюся я, бо це ж не селянська хата, а повітовий банк!

— А так! Стіну проламали, зайшли до будівлі, двері до сховища вивалили, два сейфи відчинили, забрали все звідти і втекли. Все до копійки вигребли, гаспиди!

— Зачекай-но, Миколо Ісидоровичу, і що — ніхто не чув?

— Ніхто! Хоч там поруч у сквері гуляння були, оркестр грав, людей цілий натовп! І ніхто нічого не почув! Та що там натовп! У мене ж усередині банку охоронець озброєний був! Заснув, гад такий, і теж нічого не чув!

— Навіть як стіну вивалювали? — дивуюся я, бо щось це дивно занадто, щоб так міцно людина спала. — Перевірити його треба.

— Перевіряють. Поліція його допитує, обшук у його кімнаті провели. Але нічого не знайшли! — бідкається гість.

— То поліція займається справою, — киваю. — Я вам тоді до чого?

— Іване Карповичу, та ви що, не знаєте нашу поліцію? Та вони тільки й можуть, що з жидів гроші збивати за проживання поза смугою осілості! А як розслідувати, то хіба вони щось знайдуть? Он зрізали у мене на ярмарку годинник, дорогий, швейцарський, подарований мені на двадцяту річницю служби в банку! Пішов я до справника, а той тільки руками розводить: «Та де ми той годинник знайдемо? Та в нас справ багато, а людей мало, платня взагалі жалюгідна, а в мене семеро дітей». За місяць дивлюся, точно такий годинник у нього на ланцюжку срібному вже висить! Тільки дарчий надпис затертий! Я до справника підійшов, спитав, котра година. А той негідник навіть не почервонів! Відкрито дістав мій годинник, подивився і відповів, ще й посміхався нахабно! І оце на цю поліцію мені сподіватися? Це як засудженому до шибениці на зашморг сподіватися! Та ніколи! — аж плює банкір спересердя, хоч вихована людина, в столиці навчався.

Я й сам знаю, що з поліції нашої користі як з бика молока. От минулого року вкрали в мене коней. Тут жнива на носі, я жниварки купив, коні потрібні, щоб їх тягати, а коней украли. Розібрали стіну сараю і втекли вночі, коли мене вдома не було. Я вранці тільки дізнався, кинувся до поліції, до самого справника, а він давай розпитувати, скільки коней забрано, які вони з себе і скільки б коштували, якщо продавати. Наче він сам ними торгувати збирався. Послухав мене, а потім каже, що коні вже, мабуть, в іншому повіті, то нічим допомогти не може. Тут я тільки второпав, що розпитував справник мене лише для того, щоб знати, скільки з конокрадів, яких він покривав, грошей брати. Щоб вони менше не заплатили. А шукати коней моїх він і не збирався. Оце така поліція! То довелося самому за справу братися. І швидко, бо ж жнива на носі. По одному перебирав хлопців, знайшов конокрадського отамана, револьвер йому у вухо засунув, аж кров побігла, і сказав коней віддати, бо інакше не револьвер у вусі буде, а куля. В одне вухо зайде, з іншого вийде, мозок не зачепить, бо голова ж пуста, якщо вирішили у мене, колишнього співробітника охоронного відділення, коней забрати. Стріляти не довелося, второпав отаман, що і як. За день повернули коней. Не тих, що в мене були, ті вже десь далеко, ледь не на Дону, були, а інших. Трохи гірших, але вже що є. То на поліцію справді надії ніякої.