Владислав Ивченко: Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

На прохання штабс-капітана Мельникова, що повернувся з Японської війни сповнений розчарування та скепсису, Іван Карпович (а його за успіхи на службі починають називати саме так) відправляється до панського маєтку на Чернігівщині, де живе товариш Мельникова з кадетського корпусу. Цей товариш, у минулому армійський офіцер, зараз перетворився на залякану і зламану людину. Іван Карпович намагається зрозуміти, що відбувається, коли сам пірнає у марення та жах, які витримує лише завдяки міцній селянській психіці. Спочатку він вибудовує містичну версію нападів загадкового зла з лісів, що оточують маєток, але потім знаходить куди простішу розгадку.

У нагороду від вдячного начальства Іван Карпович отримує легке завдання у Криму, де планує відпочити, але несподівано доля знову заносить його до Одеси, куди прибув панцерник «Потьомкін» з екіпажем, що підняв бунт. Революціонери збираються очолити повстання, захопити Одесу і почати похід на Петербург, але втручання Підіпригори все змінює, і повстання придушують з особливою жорстокістю, яка через багато років приведе до дуже позитивних наслідків для російського кінематографа.

Повернувшись із Одеси, Підіпригора усвідомлює трагічну різницю між своїми вміннями та роллю, яку відвело для нього мужицьке походження. Робота вже не тішить Івана Карповича, він дедалі більше думає про відставку і виконання давньої мрії про хутір десь на полтавських чорноземах, про садок вишневий, хату, самовар, тишу і відпочинок подалі від галасливого Києва, якому потрібен лише Ванька-прийми-подай, а не самостійний гравець.

До рішучих дій Івана Карповича штовхає розслідування загадкового вбивства відомого історика, професора Київського університету пана Давидченка. У вбивстві підозрюють бунтівників, але Іван Карпович з’ясовує, що професора прибрали співробітники секретного відділу Священного Синоду, які полюють за Хрестом — містичним артефактом, від долі якого залежить майбутнє Російської православної церкви. Колись той Хрест увіткнув на Печерських пагорбах сам Андрій Первозванний. Лише допоки Хрест буде схований, Москва керуватиме Києвом у церковній царині. Іван Карпович арештовує посланців Синоду і майже одразу виходить на інших гостей із Петербурга. Це офіцери з найкращих родин столиці, що створили таємне товариство Святого благовірного князя Олександра Невського (так звані «сашківці»), метою якого є підкорення Європи дому Романових. Для цього необхідно змістити з трону нерішучого Миколу Другого, замінивши його якимось войовничішим Великим Князем. Щоб зробити підкорення Європи можливим у військовому плані, офіцери шукають Шаблю — ще один містичний артефакт, викуваний з наказу гетьмана Сагайдачного. У руках героя Шабля набуває надзвичайної сили і стає непереможною зброєю. Саме тому вона викликає цікавість у петербурзьких офіцерів. Іван Карпович арештовує й цих гостей Києва, але невдовзі і синодальників, і «сашківців» відпускають за наказом із Петербурга, а київське керівництво Підіпригори фактично жертвує ним, щоб залагодити неприємності зі столицею. Лише завдяки хитрій комбінації Іван Карпович рятується, остаточно розчарований у рідній «конторі» і не згодний з роллю пішака, яку на нього накидає суспільство.

Іван Карпович подає у відставку і за гроші, зібрані за роки служби, купує невеликий хутір Курбани у Роменському повіті Полтавської губернії, де планує займатися землеробством та бути господарем самому собі. З цим він їде з Києва у провінцію, вже цивільним обивателем, однак хист і досвід залишаються з ним і невдовзі починають виявлятися на повну силу.

Тим більше, що Іван Карпович, начуваний про відомого англійського сищика Шерлока Гольмца, хотів довести, що і в наших краях можна розплутувати злочини по науці, з застосуванням дедукції та інших найсучасніших методів розслідування. Місцеві ж обивателі, які теж чули про Гольмца, вірили у чудодійну силу приватних детективів, особливо на тлі безпорадності та хабарництва поліції.

ерпень добігав кінця, хліб ми вже зібрали, то можна було трохи відпочити перед кукурудзою та буряками. Зранку я возив на базар при станції сметану, сир та яйця з хутора, продався добре, потім ще забіг до залізничних майстерень, замовив потрібні деталі для косарки, десь тільки опівдні повернувся додому. Там я добряче пообідав під чарочку і пішов подивитися на кукурудзу. Воно-то організм вимагав полежати після борщику наваристого та яєчні з салом, але намагався по обіді не лягати, бо від цього і кендюх росте, і потім аж до вечора не відійдеш, ходитимеш наче з похмілля, а вночі ще й погано спатимеш. Оце сонне провінційне життя багатьох засмоктувало, наче болото каменюку. Ще рік тому була людина як людина, на службі, при параді, одягнений, поголений, підтягнутий, очі палають, голова шурупає — орел! А пішов у відставку — і ось уже якась штафірка цивільна: мамон через штани перевалюється, обличчя опухле, неголене, волосся засмальцьоване, зляглося, як торішнє листя, одяг м’ятий і несвіжий, очі мертві, вдень спить, вночі горілку дудлить, газет не читає, в гості не їздить, мохом узявся, наче колода біля колодязя. Трапляється таке, бо втрачає людина стрижень, без служби, без начальства не може сама собі раду дати. Я ось це розм’якшення одразу собі заборонив, пообіцяв, що у відставці буду триматися порядку так само, як у конторі. Дотримувався цієї обіцянки строго.