Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Іване Карповичу, допоможіть! Ми ж минулого року тільки ремонт закінчили! Стіни зміцнили, ґрати на вікнах, сейфи у підвалі! Купу грошей витратили, думали, що убезпечилися, а тут пограбували нас! Мене ж і з посади викинуть, якщо не знайти грабіжників! Дуже прошу! І ви ж мене знаєте, я віддячу! Віддячу, Іване Карповичу!

— Та я ж той, простий землевласник, жнива в мене, врожай треба збирати, — сумніваюся я, але в самого, відчуваю, аж жижки трусяться. Бо ж горбатого тільки труна вирівняє. І як звик я шукати, то нічого за те кращого не знаю. Вже у відставці, а так іноді сум бере за службою, що хоч вий. Наче все життя мріяв сидіти на хуторі та хліб вирощувати, а оце кожної ночі сниться, що стежу за кимось, когось шукаю.

— Іване Карповичу! Ось вам сто карбованців на витрати, і поїхали! Якщо знайдете грабіжників, то буде вам такий врожай, який і не снився! З усіх врожаїв врожай! Обіцяю! — просить Хомутинський. А мене і вмовляти не треба.

— Ну, добре. Зараз перевдягнуся.

Пішов я, убрався у міське, револьвер узяв про всяк випадок та аркуш паперу. Бо ще в конторі звик я, що все треба у документ переводити. Воно ж людські слова такі: один сказав одне, другий почув інше, а потім непорозуміння виникають. Коли ж на папері виписано, то виписано. Слова на папері наче на камені викарбувані стають. То швиденько склали договір, Микола Ісидорович підписав, і поїхали до міста.

— Степане, швидше! — все покрикував банкір візнику і набивав чергову люльку.

— Миколо Ісидоровичу, та що вже ви так хвилюєтеся? Ну, пограбували і пограбували, трапляється таке. Ваша яка провина?

— Іване Карповичу! Якщо хочеш, то провину знайдеш. А з мене є кому хотіти зробити цапа-відбувайла! Особливо зараз, коли пограбовано мою філію! Якраз після ремонту, на який стільки грошей витрачено було!

— Так, ремонт добрячий зробили, — погоджуюся я. — А який сквер біля контори обладнали! Прикрасили ви місто, такий острівець, наче у столиці.

Це я кажу не для того, щоб підластитися, а тому, що й справді хороший сквер вийшов. З квітниками, лавками та фонтаном. Дивишся — і серце радіє, переповнюється вдячністю до Господа нашого. Бо кожна справа, зроблена добре, кожна річ викохана — то як молитва, як подяка Отцю нашому, тому, що на небі. Бо від споглядання добре зробленого і людина добрішає.

— Ото за той сквер мені й буде, як не знайдемо грабіжників! — кричить Микола Ісидорович і за серце хапається.

— За сквер? — дивуюся я.

— За сквер! Я ж коли на правлінні в Харкові гроші для ремонту вибивав, то доводив, що треба не тільки будівлю зробити цукеркою, але й біля будівлі порядок навести. А то ж повітове місто, а в центрі хащі, бур’яни, свині в калюжах валяються. Азія якась, соромно! То виділили гроші і на дорогу, і на сквер біля філії! Якось аж надто легко виділили і навіть більше, аніж я просив. А за тиждень приїхав до мене радник голови правління. Молодий такий хлюст із риб’ячими очима. І каже, куди гроші перерахувати. Третину від суми, яку на ремонт виділили! Я дивлюся на нього, очима кліпаю, бо не розумію, про що мова. Яка третина? За що? А він мені просто в очі каже, що з виділених сум половина завжди розкрадається, третину йому треба заплатити, а інше, тобто половину мінус третину, вже мені можна у свою кишеню покласти. В мене аж в очах потемніло від цих слів! Кажу йому, що двадцять років у банку пропрацював і ані копійки не вкрав, ані пера гусячого! Не крав і красти не буду, а всі гроші, що на ремонт виділені, на ремонт і підуть, підтверджені документами до останньої копійки! За кожну витрату готовий буду доповісти! Він дивиться на мене зневажливо. Шмаркач, двадцять років, а вже таке цабе, що дивиться на тебе, наче пан на мужика! Каже, що документи ті йому до одного місця, а третину мушу віддати, бо такі правила. Де, питаю, правила, які такі правила? Покажіть мені їх, ті правила! Я всі інструкції нашого банку знаю, всі документи розпорядчі, немає таких правил! А він кривиться і каже, що те, що на папері написано, то для дурнів, а головні речі на словах передаються! Ось так — на словах!

Ну, це мені знайоме. Частенько в нас так, що на папері одне, а в житті інше. Он як хотів я млин купити. Непоганий млин, підремонтувати греблю — і працював би. Тим більше, що навколо місця хлібні, є що молоти. Склали договір, тільки господар млина суму проставляє в ньому втричі меншу, аніж ту, за яку домовилися. Втричі! Каже, що не хоче податків сплачувати. То в договір запишемо меншу суму, ви, Іване Карповичу не хвилюйтеся, уваги на це не звертайте, проста формальність. А я так не люблю, я звик, що якщо на папері, то ніяка то не формальність, а серйозна річ. На папері і дурість, і брехню людську краще видно. Кажу, що ні, скільки плачу, стільки мусить і в договорі бути. А мені кажуть, що ні, так не хочуть. Ну, воля ваша. Не купив я той млин, купив його один мужик заможний із сусіднього повіту. Заплатив одні гроші, в договорі записано було значно менше, а потім колишній господар млина до суду пішов. Мовляв, передумав і хоче млин назад узяти. Суддя вже готовий був, одразу вирішив, що гроші повернути покупцеві, а млин — старому господарю. А гроші ж не всі, лише третину, як у договорі написано. Ось так обдурили людину. Той мужик спочатку скаржився, бігав то до судів, то до поліції, а з нього гроші беруть, а потайки сміються, кажуть, що те, що балакалося, — дурниці, головне — те, що на папері. Ще трохи подоїли з нього хабарі, а потім наказали рота закрити і сидіти тихо. Мужик запив, а потім у зашморг поліз, бо ж багато років на млин гроші збирав, усе життя про той млин мріяв. А коли мрія всього життя руйнується, то не кожна людина це витримає.