Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Дозвольте подивитися ту записку.

— Навіщо? — питає справник, і одразу задоволеність із його мордяки зникає.

— Для розуміння справи. В мене досвід великий, може, і вам чимось допоможу.

— Та ви ж не в поліції служили, — кривиться пан справник.

— А в охоронному відділенні, яке про безпеку держави піклується! — кажу так строго.

— А вам ця справа до чого, Іване Карповичу? Ви ж Хомутинському не сват і не брат. Їхали б до себе на хутір та кукурудзу вашу американську охороняли. Кажуть, у вас цього року врожай буде знаменитий.

— Дасть Бог, врожай буде. Але поки мій врожай тут, бо найняв мене Микола Ісидорович допомогти йому. Ось тому мені все треба, все цікаво, і ні на який хутір я не поїду, — кажу і всміхаюся ласкаво, наче мале до мамки.

— А може, ну його, Іване Карповичу? — справник зуби зціпив, набурбурився, жовнами грає, очі примружив. Наче вуличний собака перед тим, як вкусити. — Ви ж людина обережна, розумна. Навіщо вам якомусь грабіжнику прислужуватися? Не розумію.

— Грабіжником він стане тільки тоді, коли суд про те вирішить. А поки він добропорядний громадянин, якого арештували невідомо за що. Дякувати Богові, не під султаном турецьким живемо чи шахом персидським, де ані закону, ані правосуддя, а під государем імператором, ім’ям якого порядок тут встановлений. І згідно з порядком тим не можна людину без доказів хапати. Тим більше людину поважну, знатного роду.

Кажу я справнику, а він аж кривиться, наче червака у яблуці знайшов. І оченята такі злі-злі зробилися, аж палають ненавистю.

— Іване Карповичу. Ви ж теж не без гріха! — зашипів уже справник, наче гадюка отруйна, яких я достатньо надивився, коли служив у Туркестані. — От є в нас заява від конотопського обивателя Василя Талалайчука, який скаржиться, що ви йому дуло револьверне у вухо засунули, вбити погрожували, а він тепер недочуває, про що навіть довідка від тамтешнього фельдшера є. Я ту заяву під сукно поклав через повагу до вас. Але можу і дістати. Треба воно вам, Іване Карповичу?

Ось тут мене пройняло. Якби не вмів триматися, так із кулаками кинувся б на цю гниду! Але тільки затремтів, кулаки стиснув і примусив себе всміхнутися. Спокій, тільки спокій. Коли починаєш із покидьками нервувати, то програєш. Нехай вони нервують.

— Якове Костянтиновичу, оце ви правильно сказали, що всі ми не без гріха. І я теж. Але от якщо вже турбуватися про здоров’я конотопського обивателя Василя Талалайчука, то тут треба додати, що з револьвером я приходив до нього не просто так, а тому, що він коней у мене вкрав. Так, тицяв дулом йому в вухо, був гріх, але тицяв виключно з виховною метою. Пояснював, що чуже брати — то і перед Богом, і перед людьми гріх. Можна сказати, викладав йому Закон Божий у скороченому вигляді. Що вухо пошкодив, то перепрошую, розумію — в роботі його конокрадській слух потрібний. Але вже хай якось так працює. У мене ж до вас запитання, чи не пора поправити Василю Талалайчуку здоров’я десь у Сибіру? І чому всі про Василя Талалайчука та роботу його знають, а поліція — ні? Може, це якось пов’язано з тим, що у шановного пана справника новий будинок з’явився на центральній вулиці, і коштує він стільки, скільки пан справник за двадцять років заробить, якщо нічого їсти і пити не буде?

— Ти на що натякаєш, мужик! — аж підхопився, блискавки очима кидає, грізний такий!

— На те натякаю, що сукно, під яким різні цікаві папери лежать, не тільки у вас є. То якщо хочете розібратися зі справою конотопського обивателя Василя Талалайчука — давайте розберемося, я не проти. Але повністю розберемося, зі з’ясуванням усіх деталей, як тієї, наприклад, звідки у вас такий шикарний виїзд у шість коней, і довідаємося, чи правду кажуть, що вороні ваші дуже вже схожі на коней, зниклих у старобільського поміщика Миколи Колонтая. Бо ж дивний збіг, що у Колонтая коні зникли, а за два тижні у вас виїзд з’явився пречудовий, — кажу тихенько і посміхаюся, бо отруту коли капаєш, то з посмішкою вона краще за все пече.

Ох, тут пан справник підскочив, наче на цвях сів.

— Ти мені не погрожуй! — кричить, слиною пирскає, узявся ящик у столі відчиняти, де в нього, мабуть, револьвер. Наче у гніві, але ж бачу, що себе контролює. — Не смій!

— Борони Боже, Якове Костянтиновичу. Я ж сам — людина служива, хоч і у відставці. Вас поважаю і навіть подумати не міг, щоб погрожувати. А що поважаю законність, дану Богом і государем імператором, то даю вам можливість виправити прикру помилку і відпустити пана Хомутинського, наче нічого і не було. Всі ми люди, всі помиляємося, але ж, як кажуть панотці наші, не так страшно согрішити, як не покаятися.