Джеймс Чейз - Міс Шамвей і чорна магія

— Не схоже, щоб він пройнявся до тебе любов'ю, — сказав я Віскі. — А тепер слухай. Якщо тебе помітять, мій план провалиться. Тому близько не підходь, а краще стеж, що діється навколо. Якщо не вийду за півгодини, біжи по фараонів.

— Хіба що в крайньому разі, — заперечив пес. — Якщо фараони накладуть лапи на Майру, їй буде непереливки.

— Авжеж. А як зі мною щось станеться? Про мене ти не подумав?

— Подумав. Надішлю вам вінок. Що я можу ще для вас зробити?

— Під три чорти твій вінок! Якщо не вийду через хвилин тридцять-сорок, починай шукати мене.

— Я подумаю над вашою пропозицією. Але краще б вам вийти.

— Ти певен, що вона там?

— Так, я бачив її нагорі, в кімнаті, що виходить на вулицю.

— Гаразд. Тоді варто ризикнути.

— Та вже ж. Навіть як хтось почне заперечувати, не зважайте. Віскі не дуже мене збадьорив. Може, всі собаки його породи такі?

Я лишив його на розі і, не кваплячись, попростував до бару. Там було порожньо, коли не рахувати хирлявого молодика, що куняв за стойкою.

— Де Баксі? — спитав я.

— Вийшов. — Молодик позіхнув і заплющив очі.

Я оглянув приміщення. Праворуч були двері, що, з усього судячи, мали вести на другий поверх.

— Гаразд, я почекаю, — сказав я, вмощуючись на стільці біля дверей.

Молодик нічого не відповів. Він уже спав. Я не спускав його з очей. Коли він почав тихенько хропти, я навшпиньки підійшов до дверей. Він не прокидався. Я кілька секунд почекав і прослизнув за двері. Там був темний коридор, в кінці якого виднілися сходи.

Якби я мав револьвер, то почувався б упевненіше. І все-таки, якщо Майра була там, я мусив будь-що дістатися до неї.

Я квапливо піднявся сходами.

Перша з оглянутих мною кімнат, без сумніву, належала Баксі. У ній не було нічого, за винятком складаного ліжка та сили-силенної пилюки. До затишку господар був явно байдужий.

Дальші двері були замкнені на ключ. Я щосили вдарив у них ногою і влетів до кімнати, ледве вдержавшись на ногах.

На ліжку лежала Майра і з кволою усмішкою дивилася на мене. Я відповів їй своєю усмішкою — впевненою, на всі тридцять два зуби.

— Нарешті, — видихнула вона, намагаючись підвестись. Тут я побачив, що руки й ноги в неї зв'язані.

— Ну, чого ти стоїш стовпом? Швидше!

— Як же приємно знову почути твій голос, кицю!

— Зараз не час для ніжностей, — кисло відповіла Майра, посуваючись на край ліжка. — Залиш їх на потім.

— Гаразд, — сказав я, підходячи до неї. — Сподіваюсь, вони були не надто брутальні з тобою.

— Поки що ні. Але дещо вони мені обіцяли твердо.

Я оглянув мотузки, якими вона була зв'язана. Видно, що це робив фахівець. Я розітнув мотуззя ножем'.

— От і все. — Я сів біля неї. — Так краще?

— Де там краще! Мене всю судомою звело, — відповіла вона з хворобливою гримасою.

— Стривай! — Я засукав рукава. — Зараз я приведу тебе в норму. Найкращий у світі масажист!

Майра занервувалась.

— Руки геть! Я й сама впораюся.

— Шкода. Вам же гірше, панночко.

Поки вона масажувала собі ноги, я оглядав кімнату. На столі громадився якийсь дивний пристрій, що складався з великих пружин, довгого ланцюга з наручниками та кількох зубчастих коліщат.

— Хтось поплатиться за викрадення, — із злістю промовила Майра. — Навіщо вони це зробили?

— Я все тобі розповім, — пообіцяв я. — А це що за штуковина?

Майра крикнула:

— Не чіпай!

Щось лунко клацнуло. Пружини розтяглися, коліщата повернулися, і я опинився… закутим.

— Дурень! — люто вереснула Майра.

— Я не помилився, — зауважив я, милуючись апаратом. — Це справді пастка. Хитра машина. Корисний винахід.

Майра насилу підвелась і дотяглася до мене.

— Казала ж тобі, не чіпай!

Я спробував скинути наручника.

— Не бійся, я зможу його зняти. Просто цікаво було подивитись, як ця штука діє.

— Не знімеш ти його, дурний! — мало не плачучи закричала Майра. — Я ладна вбити тебе за це!

Вона мала слушність. Наручник міцно тримав мою руку. Вивільнитись було годі. Ланцюг не давав мені й кроку ступити.

— Зроби щось, — занепокоївся я. — Я не проти скинути ці пута.

— Та я ж не мо-о-жу! — заголосила Майра. — Що тепер робити? Що?!

Я мужньо боровся з наручником. Марно. Нарешті я відмовився від боротьби й сказав:

— Доведеться мені, мабуть, на цьому ланцюгу й сконати. Але це краще, ніж на ланцюгу жити.

Трохи відпочивши, я вирішив зробити ще одну спробу: ногами вперся у стіну, завів руки назад і різко рвонув ланцюг обома руками. Та вирвати кільце не вдалося, воно було прикріплене намертво. Тільки й того, що наручник обідрав мені зап'ясток.