Джеймс Чейз - Міс Шамвей і чорна магія

Внизу я побачив юрбу. Проте ніяких слідів Віскі не було.

— Собаки тут не бачили?

— Був, — відповів здоровенний тип, прокладаючи до мене шлях у юрбі, наче криголам. — Величезний вовкодав. Пройшов тут кілька хвилин тому.

— Куди він подався?

— Отуди, праворуч… А що таке?

Я побіг вулицею, не відповівши на запитання.

Віскі ніде не було. Та це мене не дуже стурбувало. Якщо він кудись пішов, то тільки додому.

Я зупинив таксі і сказав шоферові свою адресу.

— Їдьте ближче до тротуару, десь тут один приятель має іти…

Водій, сухорлявий молодик з недовірливим поглядом, торкнувся кашкета.

— Слухаюсь, сер. Зупинюся де скажете.

Машина повільно рушила вздовж тротуару.

Ми майже доїхали до дому, коли я помітив Віскі. Вигляд у нього був набагато кращий. Хтось подбав про нього. Але на голові виднілася та сама велика рана.

— Гальмуй! — крикнув я шоферові. І вискочив з машини.

— Віскі!

Пес зупинився, повернув до мене лобату голову.

— Друже! Який же я радий бачити тебе знову! А я тебе скрізь шукаю. Ну, ходімо, ходімо в машину. Нам є про що поговорити.

Ми залізли в машину.

— Покатай нас трохи, — сказав я водієві. — Мені треба поговорити з моїм собачкою.

Хлопець подивився на Віскі.

— Чудовий у вас пес, — зауважив він. — Сподіваюсь, ви його не б'єте?

Я неуважно відповів:

— Пробач, але собаці треба розповісти мені багато всяких речей, тож на балачки з тобою нема часу.

— А я дуже не люблю типів, що б'ють своїх собак, — не вгавав водій, розглядаючи рану на голові Віскі. — Якось застукав одного на цьому, то він так тікав, що мало штани не загубив.

— Справді? — поцікавився Віскі. — І ви його не змогли наздогнати?

— А навіщо було його наздоганяти? — відказав шофер, рушаючи.

Ми з Віскі обмінялися приязними поглядами.

— Ну, друже, розказуй, що з тобою сталося.

Та, перш ніж пес устиг відповісти, завищали гальма, і ми обидва опинились на підлозі.

— Ти що робиш, негіднику? — закричав я водієві. — Хіба я за те тобі плачу, щоб ти нас угробив?

Водій повернувся до нас. Погляд його був дикий. Щоки скидалися кольором на черево риби.

— Скажіть, може, я недочув… Цей собака розмовляє?

— Яке тобі до цього діло? Ти собі крути бублика — це все, що від тебе вимагається.

— Е ні! — вигукнув хлопець, втупившись у нас круглими очима. — Я наполягаю, щоб ви мені відповіли. Говорив зі мною цей собака, чи ні?

— Припустімо, говорив. То й що?

— Нічого, звичайно. Тільки собаки не розмовляють. Вони гавкають, це я достеменно знаю!

— Те, що собаки гавкають, — правило. А з правил є винятки. Мій виняток підтверджує ваше правило. Ясно?

— Коли так, тоді нехай, — з полегкістю зітхнув водій.

Ми поїхали далі.

— Я думав, ти зовсім утратив здатність говорити.

— Ні, не зовсім. Це було страшенно незручно. На гавканні далеко не заїдеш. Але ми марнуємо час. Я знаю, де Майра.

— Я теж, — мовив я сумовито. — У Пеппі.

Віскі хитнув головою.

— Ні, вона у Баксі. В кімнаті на другому поверсі, з вікнами на вулицю.

Я здивовано втупився в нього.

— Кажу тобі — вона в Пеппі. Він сам признався. Ось послухай… — І я розповів йому про Анселя, Пеппі і про все інше.

Віскі не зводив з мене жвавих блискучих очей, та, коли я закінчив, уперто повторив:

— А я вам кажу: вона в Баксі! Треба визволити її звідти. І притиснути Пеппі. Звеліть водієві, щоб повернув.

— Ти певен? — спитав я, вже радше задля перестраховки. — Виходить, Баксі в банді Крюгера?

— Ой, годі, Бога ради, — розсердився Віскі. — Краще дайте водієві адресу.

— Гаразд, — погодився я. — Мелбері-Парк, будь ласка.

— Еге, — відповів шофер. — Слухайте, я тут трохи поміркував. Ви ніколи не примусите мене повірити, що цей пес розмовляє.

— Ваша правда, — підсумував Віскі.

Таксі повернуло на потрібну вулицю.

Поки ми добиралися до Мелбері-Парк, Віскі розповів про свої пригоди.

Він був свідком того, як викрали Майру, — це сталося поряд з нашим будинком. Потім біг за машиною, в якій її везли, аж до Баксі. Там він спробував прийти на поміч, але йому не вдалося подужати Баксі і Лу. Він ледве вирвався живий, діставши кілька страшних ударів палицею.

Слухаючи його, я дедалі дужче закипав.

— Тепер він тебе не зачепить. Ну й прищикну ж я йому хвоста!

— Будьте обережні, — застеріг мене Віскі. — То дуже небезпечний тип.

— Я буду обережний.

Таксі зупинилося. Віскі виглянув у віконце.

— Приїхали.

Я розрахувався і вийшов. Водій уперто не дивився на мене. Одначе, ховаючи гроші в кишеню, не втримався й кинув швидкий погляд на Віскі. Машина рвонула з місця так, що завищали шини.