Джеймс Чейз - Міс Шамвей і чорна магія

— Облишмо все це на час, — спокійно запропонував я. — Поговорімо краще про Андаску.

— Про Андаску? — Маддоксове обличчя зразу ж напружилось, і він пильно подивився на мене. — Що ти знаєш про Андаску?

— Я знаю, що ви проти нього, — сказав я твердо, — і що Крюгер хоче, аби ви мовчали.

Він раптом заспокоївся.

— Звідки ви знаєте?

— Крюгер сам мені сказав. А зараз вислухайте мене по змозі уважніше. Крюгер влаштував так, що всі докази свідчать проти Майри Шамвей, хоча винна у вбивстві інша. Якщо він не одержить певних фотографій, то передасть Майру поліції. Такі умови. Якщо я їх не виконаю, Майра опиниться на електричному стільці.

Маддокс зачмихав, як бегемот.

— А, то ти хочеш ті фотографії? — Чмихання дедалі посилювалось. — Збираєшся віддати їх Крюгерові? То ти їх не дістанеш! Зрозумів? Нехай хоч уся країна сяде на електричний стілець, і тоді фотографій не віддам! Ясно тобі?

— Я передбачав, що так буде. Може, зволите тоді вислухати передісторію?

— Я ж для того й запросив тебе приїхати! Щоб ти все-все розповів. А не для того, щоб милуватися твоєю самовпевненою пикою!

— Гаразд! — сказав я, підсуваючи стілець. — Розповідь буде довга.

І я розповів Маддоксові про всі події, починаючи із зустрічі з Майрою і кінчаючи розмовою з Крюгером.

Він сидів, тарабанив пальцями по столу і рухав щелепами так погрозливо, ніби збирався мене проковтнути. Гаршт стенографувала. Нарешті я закінчив свою розповідь. Ніякої реакції. Тільки глибока мовчанка. Тільки недовірливий погляд. Здається, навіть Гаршт не повірила.

— Маячня, та й годі! — підсумував Маддокс. — Отака моя думка. Але це ще не все. Ти, хлопче, небезпечний для суспільства, тебе треба ізолювати. Не мине й тижня, як я запроторю тебе до божевільні. Не пошкодую на це всього, що маю, аж до останнього цента.

Я квапливо підвівся, з тривогою дивлячись на нього.

— Ні-ні… Ви не можете так вчинити!

— Ще й як можу! — гаркнув Маддокс. — Через тиждень будеш в ошатній сорочечці, в якої рукави зав'язуються на спині.

У двері постукали.

— Увійдіть! — гукнула Гаршт. То був Мерфі, портьє.

Я ніколи ще не бачив, щоб за годину людина так разюче змінилась. Його обличчя страшенно зблідло й змарніло. Він насилу переступав ногами.

— Чого вам треба? — прогарчав Маддокс. — Кажіть хутчіш! Я не маю часу!

— Вибачте мені, містере Маддокс, — тихо промовив Мерфі. — Я прийшов попрощатися. Я йду, сер.

— Як це йдете! — здивувався Маддокс. — Ви ж працюєте тут уже двадцять років!

— Атож, сер, — сумовито кивнув головою Мерфі. — Це буде тяжкий удар для моєї дружини. Але краще піти зразу, сер, поки я ще не остаточно збожеволів.

Маддокс підвівся з місця.

— У чім річ? — люто гримнув він. — Годі, Мерфі! Ви що — глузуєте з мене? Ваші розваги можуть вам дорого обійтися! Я не маю часу на дурниці! Вертайтесь і стережіть двері. Якщо випили, йдіть відпочиньте. Ви один з найдавніших наших службовців, і я, хай уже так, пробачу вам недоречний жарт.

Мерфі ступив до столу.

— Які там жарти, сер! — мовив він з пригніченим виглядом. — Вся річ у моїй голові.

— У вашій голові? — перепитав спантеличений Маддокс. Мерфі кивнув.

— Саме так, сер. Ще вранці голова варила як слід. А тепер… Краще піду зразу, а то ще накою чогось…

— Чому ви вирішили, що з вашою головою не все гаразд? — сухо запитав Маддокс.

— Мені ввижаються дивні речі, сер. Я чую голоси.

Маддокс повернувся до Гаршт.

— Хіба голоси чують лише тоді, коли з головою негаразд? Щойно я чув Міланів голос.

Гаршт знизала гострими плечима.

— Коли чують голоси — це симптом. Нічого доброго він не віщує. Маддокс витер умить спітніле обличчя.

— Так, зрозуміло. Про які голоси йде мова?

— Внизу стоїть величезний собака, — відповів Мерфі, весь тремтячи. — Мені здалося, що він… заговорив. Оце тільки-но. Тому я й кажу, що чую голоси…

— Собака? Заговорив до вас? Що ж він сказав? — замогильним голосом поцікавився Маддокс.

— Він спитав, чи я щодня міняю шкарпетки. Чи тільки по святах…

Я підхопився на ноги.

— Собака?! Говорив?..

Мерфі відступив, дивлячись на мене затуманеним поглядом.

— Так, містере Мілан. Величезний собака. Я не став би вас обдурювати.

— Це ж Віскі! Ну, звісно! Де він? Негайно приведіть його сюди! Де ви його залишили? — Я обернувся до Маддокса. — Зараз ви дещо побачите самі!

— А я не хочу його бачити, — пробелькотів Мерфі. — Я не зможу цього витримати!

Я кинувся до дверей. Половина персоналу, що підслуховувала під дверима, сторчголов улетіла до кімнати. Я відштовхнув одних, перескочив через інших і вибіг на сходи.