Джеймс Чейз - Міс Шамвей і чорна магія

— Коли ми знайшли вас у Кінтля, ви спали. Розбудити вас було годі. Так і привезли сюди сплячою красунею.

— Не змогли розбудити? Неймовірно!

— Але факт! — підхопив я. — Чи не зволите ви повідати, що сталося? Тоді і я, може, дійду якихось розумних висновків.

Вона нахмурилась.

— Але… зі мною нічого такого не сталося. Принаймні мені так здається. — Вона потерла чоло, болісно напружуючи пам'ять. — Все наче в тумані. Якесь безглуздя! Старший індіанець… Він… він майже злякав мене. Такий чудний!.. Мої номери йому дуже сподобались. Він просто очманів! Ми йшли кудись… Чаклун від радості не йшов, а біг вистрибом. Я не бачила Дона й Сема, але сподівалася, що вони йдуть слідом. Кінтль залишив мене в якійсь хатині. Я почувалася дуже самотньо. Надходила ніч. Мені робилося дедалі дужче не по собі. Нарешті я заснула на чомусь подібному до ліжка. Ось і все. Більше нічого.

Струминки поту спливали мені за комір. Я витер шию носовичком.

— А другого дня?

— Ви хочете спитати, що було сьогодні? Сьогодні взагалі нічого не було.

— Ви спали два дні, — сказав я, дивлячись їй у вічі.

— Два дні! Та ви що! — Майра нарешті помітила, як я дивлюся на неї. — Ви не дурите мене? Якщо це жарт…

— Ви чудово знаєте, що це правда.

Вона засміялась.

— Пробачте. Я, мабуть, просто втомилась. Якщо ви не проти, я б хотіла побути сама. І трохи попоїсти.

— Звичайно, — сказав я, підводячись. — Відпочивайте.

Ансель і Богль стурбовано чекали, що я скажу. Я кинув їм:

— Нічого не вдієш. Вона нічогісінько не пам'ятає.

— Ви хочете сказати, що весь цей час вона проспала? А що з ліками проти зміїних укусів?

Щоб відповісти спокійно, мені довелося зробити зусилля над собою.

— Дайте мені спокій з вашими запитаннями. Я маю замовити обід для Майри.

Коли я вертався коридором з тацею, мене зупинив Богль.

— Я хочу сам піднятись до неї, — сказав він, дивлячись на мене пильно й сердито. — Ви ж уже обидва в неї були, хіба ні? От і я теж хочу побачити її.

— Хочете побачити? Ви?

— Я. А що тут дивного?

— Що, впала в око киця? — Усмішка в мене вийшла геть фальшивою.

— Впала в око! Киця! — передражнив Богль, вихопивши в мене тацю. — Хіба це слова для такої дивовижної жінки?

За хвилину він уже навшпиньки піднімався сходами, щоб, боронь Боже, не потурбувати зайвим шумом «таку дивовижну жінку».

Я вже вийшов у вестибюль, коли з глибини готелю до мене долинув жахливий крик Богля і брязкіт розбитого посуду. Ми з Доном здивовано перезирнулись і поквапилися до сходів.

Богль уже був унизу. Він, заточуючись, брів коридором, і обличчя його було наче маска жаху. Він видимо не впізнав нас, бо спробував обійти, дивлячись просто перед себе. Довелося притримати його.

— Бога ради, в чім річ? — Я поторсав його за плече.

— Не заходьте туди! — промовив він тремтячим голосом. По його щоках котилися великі краплі поту. — Вона там… літає по кімнаті… літає під стелею!

Він рвучко вивільнився і побрів далі, мов сновида.

— Геть зсунувся, — зауважив я. — Дурниця якась!

Що він хотів цим сказати: «Літає по кімнаті»?

Ансель не відповів, але я помітив у його очах страх.

— Що-що? «Літає по кімнаті»? — з презирством перепитала Майра. — Таке міг вигадати тільки Богль!

Вона сиділа, відхилившись на спинку стільця, і звична іронічна посмішка зміїлася по її губах.

Обличчя дівчини ще було бліде. Але я придивився до її очей, помітив бісиків, які в них танцювали, і заспокоївся.

Сонце хилилося за гори. На веранді стало прохолодно й затишно. Свіжий вітрець шурхотів обпаленими лапами кипариса.

Ми з Анселем сиділи обабіч Майри. Богль вмостився за столиком навпроти. Він легенько гладив наполовину спорожнену пляшку віскі і півголосом щось їй пояснював.

— Бідолаха Богль! — не зовсім щиро поспівчувала Майра. — Допився до білої гарячки. Неоригінальний навіть у такому стані. Дехто бачить тарганів або рожевих слонів, а він — жінок, що літають по кімнаті.

Я теж подивився на Богля. Вигляд у нього був зацькований. Він скидався на людину, яка перехворіла на важку недугу. Сем невпинно похитував головою, повіка в нього сіпалась. Втупившись у стіну, він безперервно бурмотів, щось доводячи невидимому співрозмовникові.

— Не будемо спрощувати, — сказав я. — Щоб впасти в такий стан, він мав побачити щось справді неймовірне. Не могла його так приголомшити уявна картина. Не настільки він чутливий.

— Облиште! — сказала Майра. — Приверзлося йому, та й годі! Ви ввійшли за кілька секунд після нього. І що? Літала я по кімнаті?