Джеймс Чейз - Міс Шамвей і чорна магія

Ансель зіскочив з коня і рушив стежкою, яка в'юнилася між халупами. Ми подалися за ним. Ансель зупинився біля маленького, проте міцного на вигляд будиночка з сірого каменю.

— Тут, — коротко сказав він.

Тиша й безлюддя діяли навіть на Боглеві нерви.

— Затишний куточок, — промовив він демонстративно спокійним тоном. — Вам не здається? — Та на останньому слові голос його підступно зірвався.

— Сем Лев'яче Серце, — з гіркотою пожартував я.

Одначе й на мене сумний вигляд кам'янички справив гнітюче враження. Цілковита тиша й нерухомість навіювали неспокій. З кожною хвилиною посилювалося відчуття, ніби хтось невидимий підкрадається щомить ближче.

Парадоксально, але саме страх додав мені сміливості. Страх вимагав дії, і я заходився гатити кулаком у трухляві двері будиночка. Важка тиша вбирала звуки ударів, як губка вбирає воду. Невдовзі я видихався, проте ніхто так і не відчинив двері.

Я стояв, однією рукою спираючись об стіну, і слухав. Слухав, не помічаючи, як спливають по обличчі краплі поту. Не помітив навіть, як підступили до мене, немов витиснуті тишею, Ансель і Богль. Слухав… І — ані звуку у відповідь. Тиша…

— Там нікого немає, — сказав я і відійшов. — Вони могли завести її в інше місце.

— Той хирляк не міг звідси піти, — переконано зауважив Богль і для солідності засопів.

— Там має хтось бути, — сказав Ансель. — Двері замкнено зсередини.

Я чимдуж ударив у двері ногою. Марно. Не знаю чого, але я раптом злякався. Не за себе, звісно. Мені здалося, ніби має статися щось таке, що не залежить від людської волі. Та двері слід висадити будь-що. Я обернувся до Богля.

— Ну?! Чого ти ждеш?!

Задоволений, що й він знадобився, Богль підійшов ближче. Тоді примірився і з розгону вдарив у двері плечем. Раз… Ще раз… Другого удару двері не витримали і з тріском розчахнулись.

З хатини вихопився такий сморід, що ми аж відсахнулись.

— Що це? — пробурмотів я, затуляючи долонею носа.

— Трупний дух, — шепнув Ансель, бліднучи.

— Вона лишилася тут?! — Я не впізнав власного голосу. Ансель звів на мене білі від жаху очі.

— Заспокойтеся, — прохрипів він. — Почекайте мене. Я зараз повернуся.

Він, як перед стрибком у воду, якомога глибше вдихнув і несміливо зазирнув досередини.

Я грубо відштовхнув його.

— Дайте я сам! — І ступив у смердючу й моторошну темряву.

За першим же кроком я зупинився і завмер, намагаючись дихати тільки ротом. По тілу спливав струминками піт.

Коли очі трохи звикли до темряви, я помітив людську постать, що прихилилася до стіни. То був старий Кінтль.

Тіло чаклуна було загорнуте у ветхе покривало. Голова його звісилася на груди, мертві руки впали на підлогу. Я квапливо, тремтячою рукою запалив сірник і підійшов до старого. Обличчя мерця геть розклалось. Навіть волосся перетворилося на бридку кашу. Ніколи в житті я не бачив гидкішого видовища. Яка бридота! Я відчував, що нерви мої напружені до краю. Довелося відступити. На порозі я зайшовся судомним кашлем, утративши здатність і дихати, і говорити.

Коли трохи відпустило, Ансель ухопив мене за руку.

— Що там? Чому у вас такий вигляд? — спитав він пронизливим голосом.

— Той індіанець… Кінтль чи як там його… — відповів я, насилу повертаючи на місце шлунок. — Його посадили під стіною… мертвого. Такої гидоти я ще не бачив.

Відчуваючи, як калатає моє серце, я ще раз зазирнув досередини.

— Де ж Майра? Там, у хатині, я бачив лише старого індіанця.

— Подивіться трохи праворуч. Там має бути ще одна кімнатка.

Я запалив сірника і знову ввійшов до хатини, намагаючись не дивитися на труп. У кінці кімнати виднівся темний провал. Ансель ішов за мною. Ступивши кілька кроків, я зупинився, охоплений раптовим і безпричинним неспокоєм. Полум'я освітлювало лише частку темряви переді мною. Я ще ступив крок і знову зупинився. Сірник згас.

Зникло світло — зникло відчуття реальності того, що відбувалося. Я немовби потрапив у чужий моторошний сон, заплутався в клубку того кошмару. Якби я був один, я б утік, не думаючи ні про що і не бажаючи більше нічого. Але за мною ступав Ансель і тримався за мою руку. Цей дотик був єдиною реальністю зниклого світу, хитким місточком, що з'єднував звичне оточення і чаклунське безумство. Я примусив себе ступити ще один крок — і сміливість повернулася.

— Ви чуєте щось? — прошепотів Ансель.

Я прислухався. У цілковитій тиші було чути лише биття мого серця і дихання супутника.

Я запалив ще одного сірника, і жовте полум'я на кілька секунд освітило кімнатку. І знову довкола нас запала темрява.