Джеймс Чейз - Міс Шамвей і чорна магія

Майра здригнулась.

— Ви хочете, щоб я зіграла роль Діви Сонця? Не вийде!

— Чом ні? — спитав Ансель, і в його очах засвітився вогник. — З вашою спритністю, чарівністю, розважливістю… Для вас це буде дитяча забавка.

Я подався вперед.

— Де те село, про яке ви торочите, Доне?

— За п'ятнадцять кілометрів від Пепоетлана.

Його слова навели мене на думку, яку належало добряче обміркувати.

— Слухайте, Доне, мені б хотілося обговорити вашу пропозицію з міс Шамвей віч-на-віч. Мені вже бачиться сенсаційний репортаж, що зробить вам таку рекламу, про яку можна тільки мріяти. Я прошу трохи часу, щоб добре все обдумати.

Ансель підвівся.

— Ви маєте півгодини, — сказав він. — Я цілком покладаюся на вас. Сподіваюсь, ви людина слова.

— Ми залишимося тут.

— Нехай говорить тільки за себе, — не втрималася від репліки Майра.

Я всміхнувся. Саме тепер їй годилося б помовчати.

— Знову балачки! — прогув Богль, підводячись. — Тут тільки те й роблять, що балакають. Я приїхав, щоб дати їй прочухана. А замість цього їй дають повну волю, і вона меле язиком усе, що захоче!

— Не будемо дріб'язковими, друзяко, — примирливо сказав я. — Якщо будете так дратуватись, ваше чоло вкриють зморшки завглибшки як рівчаки. Доведеться насувати капелюха аж до підборіддя.

Богль спопелив мене грізним поглядом і, тягнучи ноги, рушив слідом за Анселем до сусідньої пивнички.

Я зручніше вмостився на стільці.

— Погодьтесь, що стати Дівою Сонця — це досить цікаво.

Щоб не постраждала цнота читачів, я просто не насмілююсь повторити те, що відказала Майра.

Розтерти на порох скелю віхтем вати забрало б у мене менше сили й здоров'я, ніж умовити норовисту красуню. Але зрештою вдалося її переконати.

Майра таки повірила в те, що за два дні зможе заробити чималеньку суму, яка на багато місяців звільнить її від трудів неправедних. Як я змусив її повірити? До чого вам це? Мені б не хотілося згадувати про ті моральні втрати, яких я зазнав того дня.

Одне слово, як наслідок, ми — всі четверо — вирішили зупинитись у тому готелі. Шарпатись не було сенсу. Щоб укласти план дій і виконати його, ми мали бути разом.

Тільки-но мені випало усамітнитись, я одразу ж зателефонував Маддоксові. Коли я повідомив його про свій вилов, він аж заїкатися почав. Старий заздрісник навіть бовкнув щось таке, ніби я надто випереджаю події. Він вважав, що викрадення Майри має справити велике враження, і викрасти її повинні принаймні три десятки бандитів. Сенсаційна стаття вже підготовлена. Я поділився з Маддоксом своїми планами, і він помалу заспокоївся. А під кінець розмови був такий задоволений, що лише відстань завадила йому схопити мене в обійми.

Мій план полягав ось у чому.

По-перше, слід облагодити справу з ліками. Це само по собі дасть чудовий репортаж. По-друге, на зворотному шляху Майра має зазнати нападу банди «десперадос». Я знав там, у горах, одного зачуханого бандита, який погодився розіграти цю комедію всього за двісті доларів. Усе це буде зафіксовано на плівці. По-третє, я організую визволення Майри за несамовито-героїчно-сентиментальних обставин. Решта — справа техніки. Я мав намір вкластись днів у сім-вісім.

Маддокс цей план гаряче схвалив. Особливо враження на нього справило повідомлення про ліки проти зміїних укусів. Він усе повертався до цієї теми, розглядав її і сяк, і так. Дуже вже кортіло йому відтрутити від діла Дона Анселя і все загребти самому. Я вважав негуманним ділитися з Маддоксом сумнівами щодо зілля і передчасно гасити його світлий оптимізм.

Головне, що в підсумку я дістав цілковиту волю у витратах. У розумних межах, звісно. Правда, розумність тих меж було довірено визначати мені самому.

Потім я подзвонив Полу Жудену і поділився з ним приємними новинами. А тоді продиктував адресу, на яку просив надіслати речі та грошовий переказ. Жуден пообіцяв виконати все негайно.

Закінчивши з прозою, я відчув, що саме час зустрітися з Майрою. Треба було краще взнати дівчину й налагодити наші стосунки. Та одне я вже знав твердо: за красунею потрібен нагляд.

Я заглянув до її кімнати. Там нікого не було.

Я знайшов Майру на вулиці. Вона стояла перед схованим у тіні бананового дерева «каділаком» і заклопотано розглядала двигун. Зачувши мою ходу, вона озирнулась і закрила капот.

— Проїдемось, глянемо на гори, — запропонував я. — Хочеться подихати свіжим повітрям. Відчути на обличчі пориви буйного вітру. В такі хвилини в мене виникає облудна думка, що все ще попереду, що…