Ю Несбьо - Син

– Нільсе, ви що, кулю вже витягли?

– Це напевне старий отвір – ми в ньому кулі не знайшли, – сказав Нільс, з лупою в руках оглядаючи підлогу навколо тіла.

Симон присів, змочив слиною кінчики пальців і притиснув їх до підлоги під кульовим отвором. Він підніс руку і показав пальці Карі. Вона побачила на кінчиках його пальців крихітні частинки тиньку.

– Дякуємо за ліхтарик, – сказав Симон.

Нільс подивився на нього, коротко кивнув і взяв свій ліхтарик.

– Що це мало означати? – запитала Карі, коли двері ліфта зачинились перед ними.

– Мені потрібен час, щоб подумати, тоді я тобі скажу, – сказав Симон.

Карі була роздратована. Не тому, що вона підозрювала свого боса у нещирості, а тому, що не встигала за ходом його міркувань. Вона не звикла у будь-чому відставати від інших. Двері відчинились, і Карі вийшла. Вона обернулася і запитально подивилась на Симона, який залишився стояти в ліфті.

– Можеш позичити мені свою гральну кульку? – запитав він.

Вона зітхнула і засунула руку в кишеню. Симон поклав невеличку жовту кам’яну кульку на підлогу посередині ліфта. Кулька покотилася – спершу повільно, а тоді дедалі швидше – в передню частину ліфта і там провалилась у щілину між внутрішніми і зовнішніми розсувними дверима.

– От халепа, – сказав Симон. – Ходімо в підвал, пошукаймо.

– Невелика втрата, – відгукнулась Карі. – У мене вдома іще кілька є.

– Я не кульку мав на увазі.

Карі знову не встигала за ним, відстаючи десь на два кроки. Щонайменше на два. Їй дещо спало на думку. Що вона могла піти на іншу роботу. Вона могла б уже тепер займатись тією роботою. За ліпшу зарплатню, маючи більше незалежності. І жодних ексцентричних босів, жодних мертвяків. Та нехай. На все свій час. А наразі треба набратись терпіння.

Вони знайшли сходи у підвал, у підвалі – коридор, а в коридорі – двері в шахту ліфта. На відміну від дверей на решті поверхів, це були прості металеві двері з віконцем зі строкатого скла. На дверях була табличка: «Моторна ліфта. Стороннім вхід заборонено». Симон посмикав двері. Замкнено.

– Збігай нагору до репетиційної зали і поглянь, чи не надибаєш який-небудь кабель, – сказав Симон.

– Який саме?

– Байдуже, – сказав він і притулився до стіни.

Вона проковтнула протест, що рвався назовні, і попрямувала назад, до сходів.

За дві хвилини вона вже повернулася з кабелем на два роз’єми і спостерігала, як Симон відкрутив штикові контакти і здер пластик з дротів. Тоді він склав кабель петлею і просунув його в щілину між дверима шахти ліфта і рамою на висоті дверної клямки. Вони почули гучне клацання, і зі щілини полетіли іскри. Він відчинив двері.

– Господи! – вигукнула Карі. – Де ти цього навчився?

– Змалку я був шибеником, – сказав Симон, спускаючись на дно шахти ліфта, рівень якого був на півметра глибший за рівень підлоги самого підвального приміщення.

Він глянув на шахту ліфта знизу вгору.

– Якби я не став полісменом, то…

– Чи не ризиковано трішечки? – перервала його Карі, у якої мурашки побігли поза шкірою. – Що коли ліфт почне спускатись?

Але Симон уже рачкував у шахті, возячи руками по бетонній підлозі.

– Тобі там не бракує світла? – запитала вона, сподіваючись, що він не відчує напруження в її голосі.

– Завжди бракує, – засміявся він.

Карі мимоволі скрикнула, коли у шахті розлігся виляск і товсті, густо змащені троси почали рухатись. Але Симон швидко звівся на ноги, вхопився за цоколь і виліз із шахти в коридор підвалу.

– Ходімо, – сказав він.

Вона змушена була майже бігти за ним угору сходами через вхідні двері і через укритий гравієм майданчик.

– Стривай! – вигукнула вона, перш ніж він устиг сісти в машину, яку вони припаркували між двома занедбаними вантажівками.

Симон зупинився і подивився на неї поверх даху машини.

– Я знаю, – сказав він.

– Що ти знаєш?

– Як це бісить, коли твій напарник діє на власний розсуд і не каже тобі, що відбувається.

– Саме так! То коли ти, нарешті…

– Але ми з тобою не напарники, Карі Адель, – сказав Симон. – Я твій шеф і твій наставник. На все свій час. Тепер тобі зрозуміло?

Вона подивилась на нього. Вітерець комічно куйовдив його ріденьке волосся на блискучій шкірі лисуватої голови. Погляд його зазвичай приязних очей був сталево-жорсткий.

– Зрозуміло, – сказала вона.

– Тримай!

Він розтиснув кулак і скинув на дах автомобіля два предмети. Вона склала долоню човником і накрила обидва. Оглянула їх. Одним з предметів виявилась жовта кулька. Іншим – порожня гільза від пістолетного набою.