Ю Несбьо - Син

– Давай подивимось, що тут?

Симон однією рукою взяв роздруківку, іншою надів окуляри для читання. Він розгорнув листочок і проглянув список за адресами. Один готель. Два. Три. Шість. У багатьох з них клієнти сплатили готівкою, найбільше – у дешевих. Прізвищ занадто багато. І він здогадувався, що деякі з найдешевших готелів навіть не потрапили в список. Раптом Симон облишив читати.

Дешеві готелі!

Дівуля, що стукала у вікно. Любовні побачення в машині, коло фортеці Акерсхус або… в «Бісмарку». Готель, найпопулярніший серед повій Осло. Просто посеред Квадратурен.

– Що скажеш мені робити? – запитала Карі.

– Відстежуй далі цей слід; мені треба йти.

Симон рушив до машини.

– Зачекай! – гукнула Карі, заступаючи йому шлях. – Не смій зараз тікати. Що відбувається?

– Відбувається?

– Ти щось затіяв самотужки. Так діла не буде.

Карі прибрала з обличчя неслухняне пасмо волосся.

Симон побачив, що вона зовсім виснажена.

– Я не знаю, про що йдеться, – сказала вона. – Ти, мабуть, хочеш сам-один врятувати становище, виступити героєм на завершення своєї кар’єри, довести Бйорнстаду і КРИПОСу, що вони неправі. Але це не годиться, Симоне. Справа надто тяжка, як на змагання для дорослих хлопчаків, хто подзюрить далі.

Симон пильно подивився на неї. Тоді повільно кивнув.

– Ти все правильно кажеш. Але мої мотиви інші, ніж ти гадаєш.

– Тоді скажи, які вони.

– Я не можу, Карі. Ти маєш просто довіряти мені.

– Коли ми ходили, щоб побачитися з Іверсеном, ти наказав мені чекати у приймальні, бо ти, мовляв, наміряєшся порушити певні правила. Симоне, я не хочу порушувати жодних правил. Я просто хочу виконувати свою роботу. Тому, якщо ти не скажеш мені, про що йдеться… – Голос її тремтів.

«Вона по-справжньому втомлена», – подумав Симон.

– …я змушена буду піти нагору і доповісти про становище, яке у нас склалося.

Симон похитав головою.

– Не роби цього, Карі.

– А чому, власне, ні?

– Тому, – сказав Симон, упіймавши її погляд, – що «кріт» досі серед нас. Дай мені двадцять чотири години. Прошу тебе.

Симон не став чекати на відповідь. Це все одно нічого не міняло. Він пройшов повз Карі до своєї машини, спиною відчуваючи її погляд.

Дорогою вниз із пагорбів Хольменколлен Симон програв запис своєї короткої телефонної розмови з Сонні. Ритмічне глухе гупання. Хтиві стогони. Тонкі стіни готелю «Бісмарк». Як він одразу не впізнав ці звуки?

Симон дивився на юнака за стійкою реєстрації, який уп’явся в його службове посвідчення. Скільки років минуло, а в «Бісмарку» нічого не змінилося. Крім оцього молодого чоловіка: у ті часи він тут не сидів. Але зараз він був тут на своєму місці.

– Так, я бачу, що ви з поліції, але у мене справді немає такого журналу реєстрації, щоб я міг вам пред’явити.

– Отакий він на вигляд, – сказав Симон, кладучи на стійку фотографію.

Молодий чоловік придивився до неї. Він вагався.

– Альтернативний варіант: ми влаштуємо рейд і закриємо заклад, – поквапив його Симон. – Як гадаєш, що скаже твій батько, якщо, з твоєї ласки, його бордель закриють?

Він не помилився щодо сімейної відповідальності, аргумент подіяв.

– Він на третьому поверсі. Номер 216. Треба пройти на…

– Я знайду. Давай ключ.

Молодий чоловік знову завагався. Однак таки витяг шухляду, зняв ключ з величезної в’язки і передав його Симону.

– Але ми не хочемо жодних проблем.

Симон пройшов повз ліфт і побіг нагору через дві сходинки зразу. Ідучи коридором, він уважно прислухався. Наразі було тихо. Перед номером 216 він витягнув свій «Ґлок». Поклав указівний палець на самоузводний спусковий гачок. Вклав ключ у шпарину замка, наскільки міг, безгучно й обережно обернув його. З пістолетом у правій руці став збоку від дверей і лівою рукою відчинив їх. Порахував до чотирьох і одним блискавичним рухом зазирнув у кімнату й одразу прибрав голову. Видихнув.

Усередині було темно, фіранки запнуті, але світла було достатньо, щоб Симон мигцем побачив ліжко.

Прибране і порожнє.

Він увійшов, щоб перевірити ванну кімнату. Зубна щітка і зубна паста.

Він повернувся в спальню, світло не вмикав, а сів у зайвий тут стілець під стіною. Дістав телефон і натиснув кілька кнопок. Сигнал пролунав десь у кімнаті. Симон відчинив шафу. Мобільний лежав на портфелі, і на дисплеї світився власний номер Симона.

Симон натиснув клавішу відбою і відкинувся на спинку стільця.

Хлопець навмисне залишив тут свій телефон, щоб його неможливо було за ним вистежити. Але він, ймовірно, не очікував, що хтось його знайде у такому густонаселеному кварталі, як цей. Симон прислухався у темряві. Було чутно цокання годинника.