Ю Несбьо - Син

Він знову зателефонував за номером і став спостерігати за людьми, що йшли туди й сюди тротуарами: сподівався, що хтось із них потягнеться по свій телефон і тим видасть себе. Він зітхнув і закінчив виклик. Подивився на годинник. Принаймні він знав, що телефон десь тут, а отже, Сонні залишається на місці й не планує на цей вечір пекельних справ.

То чому ж у Симона відчуття, що тут щось не так?

Бо сидів у незнайомій вітальні, дивлячись у велике панорамне вікно. Він сидів перед лампою, яскраве світло якої було спрямоване у бік вікна так, щоб знадвору видно було тільки його силует, але не риси обличчя. Вважалося, що Сонні Лофтус не має надто чіткого уявлення про вигляд Інве Морсанда. Бо думав про те, що точно так сидів Сильвестр, коли він залишив його в будинку Лофтуса. Поступливий, дурненький, відданий галасливий Сильвестр. Той виродок убив його. Як він це зробив – вони, напевне, ніколи не дізнаються. Адже ніколи не буде допиту і тортур, які б дозволили Бо насолодитись помстою, наче келихом рецини [28]з її живичним присмаком. Дехто терпіти не може її смаку, але для Бо то був смак дитинства на острові Телендос, серед друзів або у човні, що м’яко погойдувався в морі під завжди синім грецьким небом, під дует хвильок і вітерця. Він почув клацання у правому вусі.

– Машина зупинилась на шляху, а тоді розвернулась.

– Хто-небудь вийшов? – запитав Бо.

Переговорний динамік, кабель і мікрофон були надійно замасковані, непомітні для того, хто дивитиметься ззовні.

– Ми не встигли роздивитись, але машина зараз уже далеко. Можливо, хтось просто заблукав.

– Гаразд. Усім приготуватися.

Бо помацав свій бронежилет. Лофтус не матиме часу зробити бодай один постріл, але Бо вважав за ліпше підстрахуватись. Він розташував двох своїх людей у саду, щоб захопити Лофтуса, коли той проходитиме хвірткою або перелізе через паркан, і одного чоловіка за незамкненими вхідними дверима. Всі інші шляхи доступу в будинок були зачинені і замкнені. Вони сиділи тут з п’ятої по обіді, вони втомилися, а ніч ледве почалася, але думка про Сильвестра допоможе Бо утриматись від сну. Думка про те, як вони заманять сюди виродка. Якщо не сьогодні, то завтра або наступної ночі. Час від часу Бо вражало, як Великий Бос – чоловік, в якому було так мало людського, – настільки досконало розуміє людей: їхні потреби, слабкості й мотивацію, їхню ймовірну реакцію на тиск і страх; і як він, – маючи дані про їхній темперамент, схильності та інтелект, – може передбачити їхній черговий крок з дивовижною (або, як Великий Бос сам казав, обеззброюючою) точністю. На жаль, Великий Бос наказав убити хлопця одразу, а не брати його в’язнем, тож смерть його буде швидкою і порівняно безболісною.

Бо зручніше вмостився в кріслі й тут почув якийсь звук позаду. Іще до того навіть, як він обернувся, дещо спало йому на думку. А саме: що він, на відміну від Великого Боса, не вміє передбачити, що цей хлопець робитиме далі. Ні тоді не вмів, коли залишив Сильвестра в жовтому будинку, ні зараз.

Хлопець із закривавленою хустинкою на голові стояв у дверях, що вели через вітальню просто в гараж.

Як, холера, він пробрався там, коли вони замкнули гараж? Він, мабуть, підійшов до будинку ззаду, з лісу. Підломити гаражний замок, либонь, – одна з перших навичок кожного пристойного наркомана. Але не ця проблема видалась Бо найнагальнішою. Найбільш стривожило його те, що хлопець тримав щось аж надто схоже на «Узі», ізраїльський пістолет-кулемет, що вистрілює чергами 9×19-міліметрові кулі швидше за середнього класу розстрільну команду.

– Ти не Інве Морсанд, – сказав Сонні Лофтус. – Де він?

– Він тут, – сказав Бо, – схиливши голову до мікрофона.

– Де?

– Він тут, – повторив Бо трохи голосніше, – у вітальні.

Сонні Лофтус озирнувся, підступаючи ближче до Бо, і тримаючи палець на спусковому гачку. У магазині зазвичай тридцять шість куль. Він зупинився. Чи побачив він кабель і мікрофон?

– Ти до когось балакаєш, – сказав хлопець і встиг відступити назад, перш ніж розчахнулись двері в коридор і в кімнату вбіг Стен зі своїм пістолетом. Бо теж потягнувся по свій «руґер», аж тут сухим, тріскучим кашлем озвався «Узі», і каскадом хлинули скалки скла з розтрощеного панорамного вікна. З м’яких меблів бризнув білий фарш наповнювача, і полетіли тріски з паркетної підлоги. Хлопець щедро засіяв вітальню кулями, ні в кого не цілячись. Але це не мало значення: «Узі» завжди переграє два пістолети. Бо і Стен сховалися за найближчими диванами. Запала тиша. Бо лежав на спині, тримаючи пістолет обома руками на випадок, що обличчя хлопця вигулькне над спинкою дивана.