Ю Несбьо - Син

– Цей самий погляд. Щось таке було у нього в очах. Начебто він – дитя невинне.

– Упевнені?

– Цілковито.

– Дякую.

– Він теж усе повторював… Щоразу «дякую, дякую». І плакав, коли собаки роздерли Нестора.

Симон сховав фото в кишеню.

– Останнє запитання. Ви сказали поліції, що він погрожував вам пістолетом. В якій руці він тримав зброю?

Чоловік закліпав очима – напевне, він про це досі не замислювався.

– У лівій. Він шульга.

Симон підвівся і повернувся до Бйорнстада і Карі.

– То був Сонні Лофтус.

– Хто? – перепитав Осмунд Бйорнстад.

Симон мовчки подивився на інспектора.

– Я гадав, це ви відрядили загін «Дельта» в Центр Іла, щоб упіймати його, – сказав він після паузи.

Бйорнстад заперечно похитав головою.

– У будь-якому разі, – сказав Симон, знову витягаючи фото, – ми маємо подати в ЗМІ словесний портрет і повідомлення про розшукувану особу, щоб громадськість могла допомогти нам. Ми повинні показати це фото у новинах на каналах NRK і TV2.

– Я сумніваюся, що хто-небудь упізнає його за цим фото.

– Як скоро ми зможемо показати його в ефірі?

– Для цього сюжету місце знайдеться негайно, можете мені повірити, – запевнив Бйорнстад.

– Тоді в ранковому випуску новин, за п’ятнадцять хвилин, – сказала Карі, виймаючи свій мобільний телефон і вмикаючи функцію камери. – Тримай фото рівно і нерухомо. Знаєш кого-небудь на NRK, кому б його переслати?

Морґан Аскьої обережно колупав струп на тильному боці своєї долоні, аж раптом водій автобуса ударив по гальмах, і Морґан випадково зірвав присохлий струп. На долоні виступила краплина крові. Морґан швидко відвів очі – він не виносив вигляду крові.

Морґан вийшов з автобуса на зупинці Статен. Тут, у в’язниці суворого режиму, він працював останні два місяці. Він ішов позаду групи інших співробітників закладу, коли до нього приєднався хлопець в уніформі офіцера в’язниці.

– Доброго ранку!

– Доброго ранку, – автоматично відповів Морґан і подивився на співрозмовника, але не впізнав його.

Хлопець же і далі йшов поруч, так наче вони добрі знайомі. Або так, наче він хотів би зав’язати з ним знайомство.

– Ти не працюєш у блоку А, – зауважив хлопець. – Чи ти новачок?

– У блоку Б, – сказав Морґан. – Два місяці.

– А-а, он воно що…

Хлопець був молодший за решту фетишистів: здебільшого тільки літні співробітники їздили на роботу і додому в уніформі, ніби на знак того, що вони пишаються своєю службою. Як, до речі, й сам Франк, заступник директора. Морґан почувався б, напевне, по-ідіотськи, якби сідав в автобус у такому вигляді, а пасажири, дивлячись на нього, можливо, питали б, де він служить. У Статені. У в’язниці? Та боронь Боже!

Він глянув на бейджик на кітелі хлопчини. Сьоренсен.

Вони проминули пліч-о-пліч блокпост, і Морґан кивнув охоронцеві всередині будки.

Коли підходили до входу, хлопець дістав мобільний телефон і трохи відстав – здається, відправляв sms.

Двері вже зачинилися за групою, що йшла перед ними, і Морґан мусив витягти свій власний електронний ключ. Він відімкнув двері.

– Дуже дякую, – сказав той Сьоренсен, прослизнувши перед ним усередину.

Морґан зайшов за ним, а далі повернув до перевдягальні. Він бачив, як хлопець приєднався до іншої частини персоналу і зайшов з ними у тамбур, звідки двері вели по різних блоках.

Бетті скинула черевички і плюхнулась у ліжко. Ох і чергування було цієї ночі! Вона була виснажена і знала, що нескоро спроможеться заснути, але треба було принаймні зробити спробу. А для того, щоб зробити, вона мала спершу звільнитись від відчуття, що вона мусила б повідомити поліцію про інцидент у люксі № 4. Після того як вони з охоронцем оглянули кімнату, щоб переконатися, що все ціле і нічого не бракує, Бетті привела все до ладу і вже була викинула половинку лимона в кошик для сміття, коли помітила там ужитий одноразовий шприц. Без жодних підказок її мозок зумів скласти разом два і два: потемніла м’якоть фрукта і шприц. Вона помацала лимон і знайшла в його цедрі кілька крихітних отворів. Вичавила краплину лимонного соку в жменю і побачила, що сік мутний, наче розчин крейди. Вона обережно торкнула сік язиком: крім типової лимонної кислоти, відчувався також гіркуватий, наче в ліках, присмак. Вона мала прийняти рішення. Але ж чи забороняє закон гостям куштувати лимони в чудернацький спосіб? Чи застосовувати одноразові шприци? А що коли вони діабетики чи страждають на які-небудь іще недуги? Або бавляться у химерні ігри з відвідувачами в своєму номері? Так розваживши, вона винесла вміст кошика вниз і викинула в контейнер. Зробила короткий запис у журналі про гамір у люксі № 4 і про знайденого там прив’язаним до унітаза чоловіка. Чоловіка, який сам заперечив будь-який конфлікт чи наявність претензій. Що ще вона могла зробити?