Ю Несбьо - Син

Ларс мимоволі перевів погляд на свою постіль під аркою мосту. А коли обернувся знову до хлопця, устиг побачити лише спину, перш ніж його постать розчинилась у мороці.

Ларс повернувся до свого спального мішка. З-під подушки й справді стирчав конверт. Він витяг його. «Для Ларса», – стояло замість адреси. Він розгорнув конверт.

За все своє життя Ларс Їлберґ не бачив такої купи грошей.

– Чи не час уже «Дельті» бути на місці? – запитала Карі, позіхаючи і позираючи на годинник.

– Час, – погодився Симон і визирнув з машини.

Вони припаркувались посередині Енерхаугата і стояли метрів за п’ятдесят від будинку № 96, на протилежному від нього боці вулиці. То був двоповерховий дерев’яний будинок, пофарбований у біле, – один з тих, які помилували у 1960-му, коли мальовничі будівлі Енерхауґена зносили, щоб звільнити місце для чотирьох багатоповерхівок. Від невеликого будиночка в тиху літню ніч віяло таким затишком, що Симону важко було уявити його місцем злочинного полону безправних людей.

– «Ми відчуваємо дещицю провини, – промовив Симон. – Але я гадаю, що скло і бетон сьогодні ліпше вдовольняють потреби городян».

– Що?

– Я цитую висловлювання генерального директора будівельної компанії у 1960 році.

– Справді? – знову позіхнула Карі.

Симон подумав, що вона сподівалась радше на усвідомлення краплини провини з його боку – за те, що він підняв її з ліжка посеред ночі. Можна було б зважити, що її присутність не є абсолютно необхідною для цього рейду.

– Чому ж «Дельта» досі не на місці? – знову запитала вона.

– Я не знаю… – сказав Симон.

Саме цієї миті спалахнув дисплей його телефона, що лежав між їхніми сидіннями. Він подивився на номер.

– …але зараз ми з’ясуємо, – додав він, повільно підносячи мобільний до вуха.

– Так?

– Симоне, це я. Нічого не буде.

Симон поправив дзеркало заднього огляду. Психолог, мабуть, був би в змозі пояснити, чому Симон так учинив, але це просто стало автоматичною реакцією на голос іншого чоловіка. Симон глянув у дзеркало, щоб побачити, що діється у нього за спиною.

– Чому ні?

– Тому що підстави для рейду не були обґрунтовані належним чином, необхідність його не роз’яснена, і ти не зробив жодних спроб виконати стандартну процедуру авторизації залучення підрозділу «Дельта».

– Понтію, ти можеш сам дати санкцію.

– Так. І я вже відмовив.

Симон вилаявся про себе.

– Слухай, це…

– Ні, це ти мене послухай! Я дав Фалькейду команду відставити, і він уже наказав своїм людям відпочивати. Симоне, що ти, взагалі, замислив?

– У мене є підстави вважати, що на Енерхаугата, 96, людей утримують проти їхньої волі. Чесно кажучи, Понтію, це…

– Чесність, Симоне, – це дуже правильно. Не забувай про неї, коли іншим разом телефонуватимеш командувачеві «Дельти».

– Я не мав часу на пояснення. Час спливає, чорт забирай! Ти завжди покладався на моє судження!

– Симоне, ти дуже доречно вжив минулий час.

– А чому ти нині не довіряєш мені?

– Ти програв усі свої заощадження, пам’ятаєш? А заодно – всі гроші своєї дружини. І по-твоєму, я маю покладатись на твої судження?

Симон зціпив зуби. Авжеж, колись не так просто бувало передбачити, хто з них виграє суперечку або хто отримає вищі бали, швидше пробіжить дистанцію чи намовить вродливішу дівчину. Напевне, можна було передбачити тільки те, що вони об’єдналися навколо третього з їхньої трійці. Але той був нині мертвий. Хоча він був з них трьох наймудрішим і найсильнішим, Понтій Парр завжди мав одну перевагу: він з усіх трьох мислив найбільш далекоглядно.

– Ми проведемо рейд завтра зранку, – сказав начальник поліції з тією самовпевненістю, яка переконувала всіх навколо нього, що Понтію Парру ліпше знати, в чому, зокрема, був переконаний також сам Понтій. – Якщо у тебе є інформація чи підозра про торгівлю людьми за тією адресою, злочинний осередок не щезне в одну мить. Їдь додому і виспись як слід.

Симон відчинив двері машини і вийшов, показавши на мигах Карі, щоб вона залишалася в машині. Він зачинив двері і пройшов кілька метрів вулицею. Він тихо говорив у свій мобільний.

– Операція не може чекати до ранку, Понтію. Справа невідкладна.

– Що тебе схиляє до такої думки?

– Конфіденційне повідомлення.

– Від кого ти його отримав?

– Це було sms… анонімне. Я діятиму самотужки.

– Що? Навіть не думай про таке! Симоне, стій! Ти чуєш мене? Ти слухаєш?

Симон подивився на свій мобільний телефон. Знову приклав його до вуха.