Ю Несбьо - Син

– Марто! Марто! Скоріше! Сюди!..

Марта закам’яніла. Що це?

– Марто! Вони вломились у Центр! Вони озброєні! Заради Бога, де ти?!

Марта взяв рацію і натиснула кнопку розмови.

– Маріє, що там діється?

Вона відпустила кнопку.

– Вони в чорних масках, у них щити і зброя, і їх страшенно багато! Ти повинна спуститися сюди!

Марта підхопилась і вибігла з дверей. Вона почула, як дріботять сходами її власні ноги. Розчахнула двері в коридор третього поверху. Побачила чоловіка у чорному рейдерському вбранні, який націлив на неї ствол чи то карабіна, чи то автомата. Побачила трьох інших, що стояли перед дверима до кімнати № 323. Двоє з них саме розмахували коротким тараном.

– Що… – почала Марта, але замовкла, бо чоловік з автоматом став перед нею і підніс вказівний палець до місця, де під чорною балаклавою в нього мали бути губи. Вона напружилася на мить, перш ніж зрозуміла, що її зупиняє лише його ідіотська зброя.

– Я хочу бачити ваш ордер на обшук! Негайно! Ви не маєте права на…

Розлігся гучний тріск від удару тараном у замкнені двері. Третій чоловік прочинив зламані двері і кинув у кімнату щось, що мало вигляд двох гранат. Усі ті чоловіки негайно відвернулись і затулили собі вуха. Боже мій! Чи вони… Спалах світла від дверей був настільки яскравим, що постаті всіх трьох полісменів відкинули довгі тіні у й без того яскраво освітленому коридорі, а вибух був таким гучним, що у Марти задзвеніло у вухах. Потім вони увірвалися до кімнати.

– Фрекен, відійдіть!

Ці слова полісмена перед нею пролунали приглушено. А він же, здавалось, кричав? Марта просто подивилася на нього. Як і решта, він був одягнений у чорну уніформу загону «Дельта» і бронежилет. Потім вона відступила через двері на сходову клітку. Притулилась до стіни. Перевірила свої кишені. Візитка досі була в кишені піджака, наче Марта знала весь цей час, що одного чудового дня вона знадобиться. Марта набрала номер під прізвищем на картці.

– Так?

Голос – на диво точний барометр. Голос Симона Хефаса здавався втомленим, виказував стрес, але в ньому не було того збудження, якого мало б надати йому очікування результатів великого рейду, арешту. За характером звукового тла вона також зрозуміла, що він не на вулиці і не в одному з приміщень Центру Іла. Він був у якомусь дуже просторому приміщенні, в оточенні інших людей.

– Вони вломились, – почала вона, – кидають гранати!..

– Про що йдеться?

– Це Марта Ліан із Центру Іла. Тут збройний підрозділ сил швидкого реагування. У нас влаштували рейд.

У паузі вона почула на задньому плані голос, який викликав якогось лікаря в післяопераційне відділення. Старший інспектор був у лікарні.

– Я зараз же приїду, – сказав він.

Марта закінчила розмову, відчинила двері і повернулась у коридор. Вона чула тріск і шипіння поліцейських рацій.

Полісмен знову націлив на неї свій автомат.

– Гей, я що, неясно висловився?!

Металевий голос у його рації сказав:

– Ми його виводимо.

– Стріляй у мене, якщо мусиш, але я тут за керівника і досі не бачила вашого ордера на обшук, – заявила Марта і пройшла повз нього.

А потім вона побачила, як вони виводили його з кімнати № 323. Він був у наручниках, між двома полісменами. Він був майже голий, у самих тільки трохи завеликих на нього білих трусах, і вигляд мав украй безпорадний. Попри м’язистий торс, він здавався млявим, худим, виснаженим. Цівка крові стікала з одного вуха.

Він звів погляд. Зустрівся з нею очима.

Тоді вони провели його повз неї і зникли з поля зору.

Все було скінчено.

Марта зітхнула з полегшенням.

Двічі постукавши у двері, Бетті дістала універсальний ключ, відчинила двері й увійшла в люкс. Вона, як завжди, не поспішала, щоб навіть якщо гість у себе в номері, то мав час і не опинився у незручному становищі. Така була політика готелю «Плаза»: персонал не повинен бачити чи чути нічого, що йому не слід бачити чи чути. Щоправда, не такою була особиста політика Бетті. Радше навпаки. Її мати завжди казала, що через свою цікавість Бетті колись ускочить у халепу. Так воно й було, і не одного разу. Але для адміністратора така риса може також стати в пригоді: ніхто в готелі не мав такого нюху на шахраїв, як Бетті. Її фірмовим знаком як адміністратора стало виводити на чисту воду людей, які мали намір пожити, попоїсти і випити в готелі, не сплативши згодом рахунки. Причому Бетті часто обирала активну позицію і ніколи не приховувала своїх амбіцій. На останньому щорічному звіті бос похвалив її за пильність у поєднанні з тактовністю і за неухильну турботу про інтереси готелю в першу чергу. І додав, що вона може далеко піти, бо для такої, як вона, посада чергового адміністратора – лише перша сходинка у кар’єрі. Цей люкс був одним з найбільших у готелі, з панорамним краєвидом Осло. Він включав бар, міні-кухню, ванну кімнату, а окрема спальня мала ще й суміжну ванну. Бетті почула, що у ванній біжить вода з душу.