Ю Несбьо - Син

– Так що ж нам робити? – запитав Нестор. – Підстерігати його за воротами Центру? Посадити снайпера в будинку навпроти? Підпалити Центр і перекрити пожежні виходи?

– Хуґо, зараз не час для жартів, – сказав Восс.

– Тобі варто знати, що я ніколи не жартую, – сказав Нестор, відчуваючи, як його обличчя починає пашіти жаром, але не спливати потом.

– Гарна ідея.

Ці два слова були вимовлені тихо, здавалось би, ледь чутно. А пролунали вони в залі наче грім. Запала мовчанка.

– А саме? – зрештою запитав Нестор.

– Якщо ми не впораємо його першими, його затримає поліція, – сказав Великий Бос.

Нестор обвів поглядом присутніх, щоб переконатися, що він не єдиний, хто не зрозумів, і аж тоді перепитав:

– Що ти маєш на увазі?

– Саме те, що сказав, – стиха промовив Бос, посміхнувшись коротко і переводячи погляд на єдиного чоловіка в залі, що досі не проронив ані слова. – Ти знаєш, певно, що я маю на увазі?

– Знаю, – відповів чоловік. – Хлопець, кінець кінцем опиниться знов у в’язниці Статен. Можливо, він сам укоротить собі віку? Як його батько?

– Добре.

– Я повідомлю поліцію, де вони можуть знайти хлопця, – сказав чоловік, задираючи підборіддя, щоб ослабити на шиї комірець зеленої уніформи.

– У цьому немає потреби. З поліцією я сам розберуся, – сказав Великий Бос.

– Ти сам? – здивувався Арілд Франк.

Великий Бос відвернувся від нього й оглянув решту присутніх.

– А що з тим свідком у Драммені?

– Він у лікарні, у кардіології.

Хуґо Нестор почув, як хтось промовив ці слова, тимчасом як він сам дивився на картину.

– Що ж нам з цього приводу робити?

А він усе дивився.

– Те, що належить, – відповів густий бас.

А він дивився на розп’ятого Твілінґена на картині, що над ним висіла.

Тут вона висіла.

Марта сиділа на горищі.

Дивилась на бантину. Своїм колегам вона сказала, що хоче перевірити, чи належним чином упорядковано файли. Насправді це її непокоїло менше за все. Їй взагалі цими днями було байдуже до звичних речей. Увесь час вона думала про нього, про Стіґа, і, хоч якою банальністю це може видатись, це була трагедія. Вона закохалась. Марта завжди була переконана, що вона не схильна до сильних емоцій. Раніше їй траплялося закохуватися, ще й частенько, але ніколи так, як цього разу. Раніше це бувала гра з тьохканням серця, загостренням почуттів і рум’янцем на щічках. Але цього разу… її посіла недуга. Вторглася в її тіло і контролювала всі її думки та дії. Її вразило кохання. Фатальна хвороба або ж лиха доля. Влучний вислів. Адже йшлося про щось надмірне. Щось небажане. Що розривало її на шматки.

Жінка, що повісилась отут, на горищі, – чи ж із нею було те саме? Чи вона теж закохалася в чоловіка, про якого знала в глибині душі, що не він її суджений? І чи вона теж була засліплена коханням настільки, що почала самотужки визначати, що є добре, а що зле, намагаючись вибудувати нову мораль, яку зручніше було б сумістити з цією всеохопною недугою? Чи та жінка – так само, як Марта – усвідомила аж тоді, коли вже було запізно? Під час сніданку Марта знову пішла у кімнату 323. Вона знов оглянула кросівки. Вони пахли миючим засобом. Хто миє з милом підошви новісіньких кросівок, якщо тільки не з метою щось приховати? І чому від цього охопив її такий відчай, що вона втекла аж на горище? Господи милосердний! Вона ж навіть не хотіла його…

Вона дивилась на бантину.

Але вона не зробить того, що зробила та жінка, – вона не донесе на нього. Вона не може цього зробити. Мала бути якась причина, щось таке, чого вона не знала. Бо він не з таких. Зі службового обов’язку, на своїй роботі вона чула так багато брехні, виправдань і перекручених версій реальності, що, зрештою, більше не вірила, що він є тим, ким себе представляє. Але одне вона знала напевне: Стіґ не холоднокровний убивця.

Вона знала це тому, що закохалася.

Марта сховала обличчя в долонях. Її душили сльози. Вона сиділа і розхитувалася тут, у мертвій тиші. Він тоді хотів поцілувати її. Вона теж хотіла поцілувати його. Вона й зараз хоче цілувати його. Тут, зараз, навіки! Пірнути з головою у цей неозорий, чарівний, теплий океан почуттів. Прийняти наркотик, здатись, натиснути на поршень, відчути кайф, відчути вдячність і прокляття.

Вона почула плач. Від жаху в неї аж пушок на руці наїжачився. Вона подивилась на рацію. Слабеньке пхикання немовляти.

Вона хотіла вимкнути рацію, але не зробила цього. Плач пролунав цього разу інакше. Неначе дитина була налякана і кликала її. Але то була та сама дитина – завжди та сама дитина. Дитина тієї жінки. Зникла дитина. Загублена у вакуумі, у порожнечі, вона намагалася знайти свій шлях додому. І ніхто не міг чи не хотів допомогти їй. Ніхто не смів. Бо ніхто не знав, щó це, а люди бояться невідомого. Марта прислухалась до плачу. Він робився голоснішим і пронизливішим. Потім вона почула гучний тріск та істеричний крик: