Андрій Кокотюха - Таємне джерело

Простягнули кухоль з водою. Випив, тепер уже нічого не боячись.

Знову самогон.

Він уже схожий на воду, зовсім не стає в горлі, рятівне тепло всередині, рятівне безумство, рятівна байдужість до всього.

На якийсь момент Ігор випав із довкілля. Коли знову усвідомив себе під дощем біля клубу, точніше – за клубом, побачив нових знайомих, котрі стали в коло. Обхопивши один одного руками за плечі, хлопці міцно зчепилися в парубоцьких обіймах. Нагнуті голови впиралися одна в одну, торкаючись лобами. Парубки співали, погойдуючись у такт пісні та виводячи не надто чистими, зате лункими, відспіваними голосами ніколи раніше не чуте Князевичем:

Навіть не знаючи слів, Ігор спробував підтягнути – вийшло швидше підвивання:

Голоси кудись зникли. Невагома темрява.

Дощ.

Уривки.

Слизька мокра земля під ногами. Довкола вже ніхто нічого не говорить. А може, він сам нічого й нікого не чує.

Земля втекла з-під ніг. Чи світ став дибки, чи він сам перекинувся, послизнувшись на мокрому. Болю від падіння не відчув, лише наштовхнувся плечем на вологу землю. Спробував обіпертися руками, підвестися. Бруд, багнюка – земля знову вислизнула, Ігор завалився на спину. Тепер дощ лив йому на обличчя, перед собою бачив лише темне небо. Може, нічого не бачив, це темрява в розплющених очах.

Краплі не тверезили, та якось приводили до тями. Нарешті Князевич усвідомив себе в грязюці посеред темної сільської вулиці, п’яним до незвично дикого для себе стану. Сорому не відчував, радше його охопила злість на себе: валяється й не може підвестися. Чергова спроба ні до чого не привела – лише перевернувся зі спини на бік, одразу – на живіт.

Твою мать…

Чи це йому здалося, чи він справді вилаявся вголос.

– Господи, хто це тут?

Ні, не здалося. Його навіть почули. Хтось проходив поруч.

Жінка. Ось тінь схилилася над ним.

– Ну це ж треба так, матір Божа! Самі встанете?

Голос знайомий. Тільки де чув, у якому житті…

– Я… де?

– Ой, Боже ти мій милий… Зараз, почекайте. Тримайтеся. Отак, добре. Я поряд живу, кілька кроків. Обережніше треба, Ігоре Степановичу.

Вона його знає.

Значить, він її теж. У голові клацнуло, враз випливло з каламутних глибин – Марія.

Свідомість згасла.

Спочатку Ігор не зрозумів, де він є.

Притомність поверталася обережними кроками: так переходять бурхливу річку, ступаючи по вузенькій кладці без перил, або рухаються тонким льодом, уважно дослухаючись до хрускоту під ногами. Отже, насамперед Князевич, не розплющуючи очей, пробився крізь каламуть і зрозумів – він не в себе вдома, не в Києві, не в квартирі на Солом’янці, на звичному дивані. Під ним зараз теж був диван – але пахло не квартирою: Ігор, навіть нечасто буваючи по селах, розумів, як пахнуть хати. Саме запахи наблизили відповідь на друге питання: у кімнатці при школі, де він спав учора, нічим, окрім старого лінолеуму, гостро не відгонило. До того ж там койка з панцирною сіткою, тут – канапа, тверда й досить зручна.

Рвучко скинувши з себе важку вибиту ковдру, Ігор сів – та відразу ж зі стогоном завалився назад. Тупий біль пронизав голову, кімната гойднулася, здалося навіть – вона стала дибки. Полежавши на спині та спробувавши хоч якось прийти до тями, Князевич підвівся, тепер уже обережніше. Біль нікуди не зник, до нього додалося відчуття гидотної сухості в роті. Палило так, що Ігор навіть почав задихатися. Довелося роззявити широко рота й ловити ним повітря. Кілька глибоких вдихів – він закашлявся.

– Прокинулися?

Вікна забрані завісами, ранкове світло до середини проникало не сильно. Марію Романів упізнав з голосу, роздивитися молоду жінку в дверях не дозволяв півморок, та ще й очі широко не відкривалися – голова від цього боліла сильніше.

– Як спалося?

– А як… – Князевич не знаходив потрібних слів, хоча напевне мусив щось сказати. – Ви…

– Довести вас до школи я не змогла. – Марія говорила спокійно, наче маруда з п’яними, до того ж малознайомими чоловіками входила до її щоденних обов’язків. – Саме поверталася від сусідки.

– На танці я ходив, – видушив із себе Ігор, дивлячись просто перед собою та спираючись руками об край канапи.

– Потанцювали? – В запитанні – жодної іронії, але й жодного осуду чи співчуття.