Андрій Кокотюха - Таємне джерело

– З місцевими познайомився.

– Обережніше треба.

– Вибачте.

– Нічого. З ким не буває. У нас тут до таких танців ставляться нормально, звична справа.

– Пробачте, – повторив Князевич. – Я, мабуть, піду.

– Куди, цікаво?

– До себе… До школи тобто…

– І як ви підете? Ви хоч бачили свій одяг? Чого це я – звісно, не бачили. Хочете чи не хочете, але все довелося замочити. Плаща шкода, може не відіпратися.

Лише тепер Ігор зрозумів: сидить у самих трусах, смугастих, до середини стегна, та сірій майці. Поворушив пальцями на ногах: шкарпетки, спав у них. Потягнув на себе ковдру, спочатку накинув на плечі, враз передумав – швидко прикрив нижню частину тіла.

– Штани – теж?

– Штани, плащ, навіть джемпер.

– А його…

– Коли ми з мамою вас роздягали, ви почали блювати. Загидили так, що, боюся, не скоро відкисне.

Князевич затулив долонею очі.

– Чорт. Мабуть, ви не повірите, Маріє, але мені соромно.

– Чого ж, повірю. Тільки відразу домовимося: ви доросла людина, я теж не маленька: я вас не виховую, ви публічно не каєтеся. Усе цілком природно, нікого ви тут не злякали й не здивували.

– Мама…

– Що мама? У нас люди не лишають інших валятися в багнюці під дощем, навіть якщо людина незнайома й нетвереза. До того ж вчора, коли ми говорили, мені здалося – вас щось мучить. Ви не знаходили собі місця в нас, так?

– Бачте, знайшов. – Князевич забрав руку. – Перед мамою тим більше незручно. Старша жінка. Я перепрошую, де…

– Захочете – перепросите. Тільки вони з татом рано до церкви пішли. Неділя сьогодні, свято.

– Та церква, що у Величаві?

– Ближче нема.

– Ви чому не пішли?

– Комсомолка, вчителька. – Марія помовчала. – Ловити на собі цікаві погляди я можу й не ходячи до служби. Ви себе як чуєте?

– Раз ви тут усе знаєте та до всього звичні, напевне, розумієте мій стан.

– Можу запропонувати води, молока. Свіже молоко, воно для шлунка добре. Тільки… Вам, Ігоре, в такому стані краще до баби Галі. Це наша місцева… ну, як би вам так пояснити, аби не налякати… Агітатори називають таких відьмами.

Князевич порився в шухлядах пам’яті. Щось пов’язане з якоюсь бабою Галею він запланував собі зробити, лише ніяк не міг згадати… Стоп: Галина Дорош! Точно, Дорош Галина Таназіївна. Жінка, котра знайшла в лісовому урочищі тіло Юрія Боровчука.

Маріїного кривдника.

– Чому відьмами?

– А ви не знаєте? Є інше визначення її заняттям – цілительство. Народна медицина, займається травами, ягодами, грибами, лікує замовляннями, знімає пристріти. Хіба в Києві нема таких жінок?

– Мабуть, є. Ви в це вірите?

– Люди вірять, – відказала Марія. – Не про мене мова, я тут узагалі ні до чого.

– Гаразд, чому ж мені треба зараз саме до неї?

– Бо до нашої баби Галі жінки возять своїх чоловіків і синів не лише з сусідніх сіл. Беріть вище: з району, навіть із Тернополя доїжджали. Якщо застосовувати медичну термінологію, то вона може зняти похмільний синдром. Привести до тями як мінімум.

– А є ще максимум?

– Лікування алкоголізму.

– І це лікується?

– Принаймні краще та швидше, ніж в отих закладах, як вони – лікувально-трудові профілакторії?

– ЛТП, – підтвердив Князевич, чомусь додав: – Туди часто направляють через суд, за вироком.

– Пити й напиватися в нашій країні – не кримінальний злочин, – відрубала Марія, чим дуже здивувала Ігоря: нечасто почуєш такі судження від жінки, до того ж молодої й освіченої. Як правило, переважна більшість жіноцтва, включно з його колишньою дружиною, ставиться різко негативно навіть до випитої поза робочим часом або у законний вихідний пляшки пива.

– А що злочин?

– Ви в міліції працюєте. Вам краще знати, – сказала вона, та все ж таки не змогла зупинитися: – Якби пияцтво лишилося тим єдиним видом злочину, що в нас коїться, тоді я згодна: хай судять. Та лікують за вироком. У нас є за що судити й карати.

Попри все ще тяжкий стан Князевич відчув – розмова поволі набуває небезпечного звучання. Тож поспішив змінити тему:

– Та ваша баба Галя – не прожене мене?

– Чому вона має вас прогнати?

– Не знаю. – Він знизав плечима. – Прийшла людина, чужа…

– Вона не боїться чужих. Кажу ж вам – до неї багато ходять та їздять, у тому числі нетутешні. Так що йдіть сміливо. Якщо, звісно, не маєте іншого способу привести себе до тями.

– Є ще якийсь спосіб?

– Хоч до Василівни, на пиво.

– Чайну? Може, там чай є? – Ігор спробував пожартувати, тут же зрозумівши – невдало, йому самому було не до гумору.