Андрій Кокотюха - Таємне джерело

– Повірите – ніколи там не була, – легко відповіла Марія, їй самій напевне сподобалося його бажання зійти зі слизького. – У нас у хаті, до речі, пити якось так не прийнято. Тобто тато може, там, на свято чи з гостями…Та до Василівни не завертає, каже, йому там нудно, з пиворізами. Ну, й ось так до хати його ще не приносили жодного разу.

– Камінець у мій город?

– Навіть не подумала про вас, Ігоре. Це особливий випадок. Можна сказати – нещасний. Правда, горілка в хаті все одно є. Теж, до речі, випробуваний спосіб. Налити вам?

Організм потребував негайного втручання ззовні. Головний біль повільно й упевнено перетікав на все тіло. Князевичу було страшенно соромно перед молодою вчителькою. Це відчуття перетягувало сором перед самим собою: він завжди виникав у Ігоря через визнання власної слабкості перед наслідками бурхливо проведеного вечора. Та слабкість усе одно перемагала силу й долала пекучий сором. Опустивши очі, мужчина кивнув. Марія відреагувала на диво спокійно, бо сама запропонувала, – вийшла, швидко повернулася з пляшкою з-під мінеральної води і стограмовим гранчаком, налила його повний, простягнула Ігореві. Йому дуже хотілося попросити молоду жінку відвернутися, та забракло снаги: зрештою, всю його ганьбу, весь рівень його падіння Марія на власні очі бачила досить, отож ховатися сенсу нема.

Заплющив очі.

Випив.

Закашлявся – обпекло горло. Відразу перехопило дух, шлунок відреагував спазмом, довелося кілька разів глибоко вдихнути, щоб випите не повернулося назад. Ігор почувався готовим до спроби самогубства, якщо просто тут і зараз знову почне блювати.

Обійшлося. Світ гойднувся, та біль поволі почав відпускати. Марія стояла навпроти і дивилася на нього, схрестивши руки на грудях.

– Дякую, – вичавив із себе Князевич. – Тільки мені все одно, я так розумію, до баби Галі треба. Це – аби дійти, розумієте?

Молода жінка мовчки кивнула.

– Як я піду, не знаєте? Без штанів…

– Справді. – Марія ніби лише тепер зрозуміла, що її випадковий гість не має чистого й сухого одягу. – То нічого, ми вирішимо. Ви, Богу дякувати, нічого особливого.

– В смислі?

– Не леґінь, не людина-гора, не курдупель. – Тепер вона всміхалася щиро. – Стандартний зріст, середній розмір. Будьте тут, я зараз.

Вона пішла, лишивши пляшку на столі – чи навмисне, чи просто не надала цьому значення. Князевич відчув непереборне бажання продовжити «лікування», та, зціпивши зуби, стукнув себе кулаком по лобі. Досить, так можна далеко зайти, товаришу капітане! Для чогось полічив подумки до ста, потім – іще до ста. Господиня повернулася.

– Ось. Татові штани, сорочка, вона прана. На вас має налізти.

Кинувши це все поруч із гостем на канапу, Марія вийшла, цього разу прихопивши пляшку з собою: чи то навмисне, чи просто машинально.

Сірі мішкуваті штани з теплою підкладкою виявилися трошки заширокі в поясі. Проте в Ігоревих брюках лишився ремінь, отож він не переживав. Синя картата сорочка, навпаки, ледь тиснула в плечах, але, враховуючи обставини, то не виглядало аж такою значною проблемою. Заправивши її, Князевич вийшов із кімнати, притримуючи штани. Марія глянула, оцінила.

– Годиться. Черевики ваші, правда, я теж помила, мокрі всередині. Є татові чоботи, розмір у вас наче один.

Кирзові чоботи, видані гостеві, виявилися на розмір більшими. Вирішили просто: Марія принесла шкарпетки домашнього плетіння, Ігор натягнув їх поверх своїх, тепер взуття трималося. На довершення образу він отримав легку зелену брезентову куртку і повстяного картуза. У кімнаті, яку Марія назвала парадовою, стояло трюмо, але пройти туди узутим Князевич не наважився – бачив, як господиня заходить туди, скинувши навіть капці. Тож він не міг роздивитися себе на повний зріст та оцінити власне перевтілення. Ігореві здалося: він прокинувся людиною, котра тепер практично не відрізняється від решти гайворонців, злилася з ними, зрослася повністю.

– Далеко йти? Де та ваша баба Галя живе?

– У нас тут усе недалеко.

– Зрозумів уже. Мабуть, краще, як хтось проведе.

– На мене натякаєте? Хай так, – легко погодилася Марія. – Раз уже взялася вас опікати й сама порадила, мушу завести куди слід.

– У такому разі пропоную йти через магазин.

– Ми повз нього й так пройдемо.

– Ви не зрозуміли – зайдемо в магазин. Я вас морозивом пригощу. Казали, морозиво десь повинні були завезти.

– А, ви про це… Хотіла відмовитися – але давайте. Коли ще київський гість запросить на морозиво…