Андрій Кокотюха - Таємне джерело

Ігор різко підвівся, обсмикнув плащ.

Сьогодні десь тут танці.

Де в Гайвороні клуб, він дізнався вдень, прогулюючись сільськими вулицями.

Логіка потребувала, щоб заклад культури розташувався в самому центрі, поруч із селищною радою, поштою, магазином, чайною та школою. Проте тут клуб розміщувався далі, треба було пройти трошки за школу, повернути праворуч і тупати не зовсім прямою, але й помірно звивистою вулицею десь із кілометр. Приміщенням будинку культури вулиця не закінчувалася, але саме воно стояло ніби в глибині, утворюючи перед входом невеличкий майданчик.

Над дверима світилась одна велика потужна лампочка. Перед входом уже зібрався народ. Стояв помірний людський гомін, його можна було, за бажання, навіть помацати. Гармидер густо замішувався на тютюновому димі, горілчаних випарах, беззлобних матюках і тихому, мов від розчавлених вошей чи тарганів, хрускоті роздушених зубами насінин.

Історію цього закладу культури Ігор уже встиг дізнатися від Рогози, той вдень зустрів Князевича на шкільному подвір’ї, ввічливо запитавши, як прогулянка та чи добре дихається на свіжому повітрі. Переїхавши в село порівняно недавно, в уже солідному віці, Віктор Григорович устиг довідатися про місце, котре стало тепер його домівкою, досить багато. Зокрема – про клуб.

Колись, за Польщі, там тримали коней. Недалеко, ясна річ, розташувався маєток власника стайні, тутешнього поміщика. Маєток спалили в жовтні тридцять дев’ятого року [4], хто – досі невідомо. Одні кажуть – нова влада так боролася зі згадками про панську Польщу, інші – «червоного півня» пустили свої ж, селяни, зводячи таким чином трошки запізні порахунки, третя версія – маєток віддали вогню родичі власника, аби нікому не дістався. На тому місці люди давно вже забудувалися. Але стайню відразу прилаштували під агітаційний пункт. Будівля виявилася просторою, і вже за кілька місяців тут почали читати лекції, крутити кіно, словом – облаштували дозвілля радянських селян. До приміщення всі звикли, тож заклад культури вирішили нікуди не переносити, просто кілька разів ремонтували та завозили якісь відповідні меблі: крім актової зали, де далі показували кіно, проводили загальні збори, урочисті вечори, читали лекції й танцювали, ліве крило колишньої стайні виділили під сільську бібліотеку.

Уваги на появу Ігоря спочатку ніхто не звертав.

Народ, переважно хлопці старшого шкільного, допризовного віку, переймався своїми, виключно приватними, цікавими тільки їм і, безперечно, глобальними справами. Час від часу хлопці віталися з новоприбулими або кидали сповнені не надто прихованого сексуального змісту репліки дівчатам-одноліткам. Ті поки теж трималися зграйками, окремо від хлопчачого гурту. Їх, на відміну від парубків, чути майже зовсім не було.

Ліворуч, біля рогу будівлі, Князевич зачепив поглядом дільничного. Козуб стояв по формі, можна сказати навіть – при параді, курив і розмовляв із високим мужчиною років тридцяти, в незвичному для села замшевому піджаку, вдягнутому на гольф. Його Ігор теж уже знав – місцевий вчитель фізкультури, потрапив до Гайворона за розподілом після інституту, згуртував серед місцевих дві команди, футбольну та волейбольну, ті вряди-годи перемагали на районних змаганнях, через що фізкультурник отримував якісь додаткові гроші до зарплати. Вгледівши Князевича, дільничний махнув рукою, кивнув, гукаючи до себе. Ігор хитнув головою, відмовляючись.

У своєму плащі почувався мов голий. Утім, переконався, що комір піднято, запхав руки глибше до кишень, перед тим затягнувши пояс, і, виставивши вперед праве плече, пройшов усередину.

Потрапивши в невеличке фойє, враз натрапив очима на зачинене віконечко з написом «Каса». Стіну поруч прикрашало відразу кілька плакатів та афіш, друкарських і рукописних. Найперше впадав у вічі прямокутник ядучо-жовтого кольору, з якого намальований, точніше перемальований з фотографії, прибалтійський актор, красунчик Івар Калниньш у формі офіцера НКВС – колишня дружина Ігоря серйозно закохалася в нього, вважаючи за ідеал чоловічої вроди, називала його буржуазним, – цілився з автомата в білий світ. По діагоналі через плакат ішла назва фільму, котрий покажуть завтра: «Личной безопасности не гарантирую». «Оце точно», – подумав Князевич, перевівши погляд на аркуш паперу в клітинку, видертий із середини зошита. На ньому від руки, великими літерами й дуже акуратним, красивим почерком написали: «Скоро – “ЗІТА І ГІТА”, Індія».