Андрій Кокотюха - Таємне джерело

– Чому?

– Олега Микитовича запитайте, директора. Ремонт у школі зробив, кухню навіть добудували, тепер усі, хто тут працює, харчуються. Гарячий обід, готують дуже смачно, їли в нас?

– Ні, не довелося.

– Саме обід. Мама моя на кухні працює, погодуємо гостя якось. Але знаєте… Дівчата молоді, хочуть окремих кімнат. Селищна рада цього забезпечити не може. Ставить на квартири, гроші плати господарям. Та ще й живи за їхнім розпорядком. Плюс іще звикли деякі до зручностей… Знаєте, душ, ванна, туалет, як у місті. У нас село.

– Я встиг помітити. – Ігор усміхнувся.

– Так що, виходить, я придаюся по всіх статтях. Мені окреме житло не треба. Я тут народилася, виросла, всі мене знають, я всіх. Нормально, мене наше село зовсім не обтяжує. Ви сідайте, чого стоїте.

Подякувавши кивком, Князевич примостився на стілець за парту. Тепер, опинившись навпроти Марії, він ураз відчув себе учнем, школярем.

– Маріє… чи можна Маша?

– Краще Марія. У нас машами називають свиней чи корів. – У її голосі прозвучав легкий докір, тож Князевич удруге відчув себе мимоволі винуватим.

– Отже, Маріє, – чому історія? Дівчата, як я знаю, охочіше йдуть на філологію. Мова, література…

– То ви зле знаєте, Ігоре. Мене історія цікавила завжди. Хоча я тут, бачте, за все. – Вона кивнула на розкритий зошит. – Можу підміняти, як треба кого. Ось, складаю зараз план тематичних уроків. Щоправда, діти з понеділка в полі, нас теж виводять… Треба тепер скласти, потім нíколи.

– Що там у вас, цікаво?

– Вам справді цікаво? – Густі брови вчительки скочили догори. – Ось, у серпні якраз історична дата була – сто двадцять п’ять років від дня народження Франка. Шостий клас готуватиме стінну газету. У восьмому заплановано відкритий урок – сто п’ятдесят років, як народився Ілля Олександрович Ульянов, батько Володимира Ілліча Леніна. Райвно надіслало розпорядження – всім відзначити, хоча дата на літо припадала. Але ж такі дати святкують цілий рік, правда ж?

– Ви про Франка?

– Я про Ульянова. Правда ж?

– Не знаю. – Ігор постарався, щоб відповідь прозвучала щиро. – Я не з відділу народної освіти, їм там видніше.

– Так, справді, ви з іншої організації. І мої навчальні плани вас зовсім не цікавлять. – Картинно зітхнувши, Марія закрила зошит. – Що ж вас цікавить?

Князевич розумів, якої відповіді чекала від нього молода жінка. Вирішив не тягнути більше. Все одно починати треба.

– Ваші стосунки з Юрієм Боровчуком.

– Їх не було.

Вона промовила це швидко, різкувато – немов виплюнула. Зелені очі при цьому ледь примружилися, так робить кішка перед стрибком, Ігор колись бачив щось таке по телевізору, коли дивився «У світі тварин».

– Маю іншу інформацію.

– То запитуйте в того, хто вас інформує. Напевне, ця людина… чи ці люди знають більше.

– Ви писали в міліцію заяву…

– То помилка була. Я… ми її забрали. Але раз ви про це знаєте, і не тільки ви, значить, у когось справді довгі язики.

– Обставини смерті вашого комсорга так чи інакше треба з’ясувати.

– І ви гадаєте, я напоїла його отрутою? Цікаво, як я це зробила.

– Хтось уже питав вас про це?

– Для чого?! Я навчилася читати по людських очах. Тим більше – тут, у рідному селі, коли ловиш на собі з деякого часу досить красномовні погляди. – Молода жінка говорила тихо, рівним голосом, та Князевич відчував – усередині її закипає лють і вона ледь стримується від зриву. – Повторюю вам ще раз: у нас із Боровчуком не було жодних взаємин. Нормальних, я маю на увазі. Таких, які мають чоловік і жінка перед цим. Але після того, що сталося, я не планувала зробити щось йому. В мене було інше бажання – зробити щось із собою.

Чому ж не зробили, хотів запитати Ігор – йому просто закортіло прийняти виклик, відповісти так само впевнено, дати таку саму однозначну оцінку всьому, що довкола тебе.

– Навряд це вихід, – мовив уголос.

– Правильно. Жити – не вихід, померти – теж. До того часу я завжди думала: тут, довкола, все рідне й безпечне. Не думайте: раз селючка, то наївна. Навпаки, Ігоре, місто мене не спокусило. Хоч я ніде особливо в містах не була, навіть у Києві не була, можете собі уявити?

– Можу. На світі багато людей, котрі жодного разу не були в Києві.

Марія, думаючи про щось своє, пересунула зошит на край столу: трошки повозила ним по гладкій поверхні, дивлячись при цьому кудись у вікно. Нарешті знову глянула на Князевича.

– Пуста розмова.

– Ви якась… – Ігор спробував дібрати потрібне слово. – Зла. Чи сувора. Або все разом.