Козуб весь час слухав розмову, звісно ж, удаючи, що його це не стосується. Ігор відчував: сільському дільничному кортіло запитати столичного сискаря , чого далися йому чисті руки і, може, не такими вже вони чистими й були. Та стримався, запросив натомість до себе на вечерю. Пропозиція звучала щиро, але Князевич таки відмовився. Принаймні не зараз. Мусив відпочити, освоїтися на новому місці.
У сторожа світилося, та Ігор вирішив його так само сьогодні більше не чіпати. Їсти все ж закортіло, сільмаг, чи, як його тут називали, склеп або кооперація, ще світив вікнами. Заклично блимала й невеличка чайна, без назви на кшталт «Зустріч» або «Комета», просто й категорично – «Чайна». Туди поки не тягнуло, тож Князевич перейшов дорогу, взявши курс на крамницю.
Раптом зупинився, просто посеред невеличкого сільського майдану.
Повз нього з ревінням пронеслися кілька місцевих підлітків на гучних мопедах. Мов дві тіні, просунули в бік чайної чоловічі постаті, один із мужчин голосно й безадресно матюкався, махаючи руками. Перетнула майдан жінка чи то з відром, чи з великим кошиком.
Князевич нарешті зрозумів, що його тут збентежило, коли тільки в’їхали сюди і він вийшов із «Ниви», роззираючись. Він чогось не побачив, очі не наштовхнулись на щось звичне. Коли зайшли до адміністративного приміщення, все якось так стало на свої місця, Ігор навіть подумав – помилився, просто не побачив, усе насправді є. Бо стандартний, ширвжитків портрет Леніна таки висів на стіні в кабінеті Палійчука. Поруч – такий самий портрет Леоніда Ілліча Брежнєва. Бюстик Леніна, білий, гіпсовий, притулився в коридорі, на дерев’яній тумбі, поруч із не зовсім звичним для сільської місцевості вазонком із фікусом.
На вулиці, на центральному майдані перед селищною радою, жодного пам’ятника Леніну, вождеві світового пролетаріату, не було.
Зараз, у сутінках, Ігор переконався в цьому остаточно. Признався собі чесно: після розмов зі сторожем, котрий насправді не надто схожий на типових сторожів, бачених Князевичем за життя й, зокрема, за час міліційної роботи, відсутності Леніна в Гайвороні, на місці, де пам’ятники вождеві зазвичай височіють, він не здивувався. Розмова з дільничним, настрій селищного голови, навіть коротке знайомство з фельдшером, котрого, виявляється, не повинно тут бути, – все це зараз склалося в одну цілісну картину. Вона давала гостеві не повне, але все ж таки певне уявлення про загальні настрої гайворонців.
Коли десь і може жити стійке переконання, що комуністів і владу Бог карає, то тільки тут, у цьому дивному, відрізаному від великого життя місці. Це непрямо підтвердилося зайвий раз.
Із такими думками Ігор Князевич пішов спати.
Ранком у магазині з ним привіталися за сільською традицією, наче знали його все життя і не заходив він лише від учора.
Витримав цікавий погляд продавчині, напевне не раз уже згаданої Антоніни – чи Тоньки, як її тут називали попри вік «за сорок», – у не надто свіжому білому халаті. Вона, як і більшість селян, теж напевне вже знала, хто він такий та для чого приїхав. Князевич запитав, чи є хліб, почув у відповідь – уже нема, зате є галетне печиво.
– Добре хлібчик у вас іде, – спробував Ігор підтримати розмову.
– Як раз на тиждень завозять, то все незле їдять, – охоче погодилась Антоніна. – Машина по понеділках приходить. Із хлібом, – тут же уточнила. – До вечора розбирають.
– І тиждень сидите без хліба?
– Чого це? В нас тут є люди – самі печуть. Для себе. Це як борошно завезуть. Не завезуть – мішок собі випишуть, у колгоспі. Ой, пане-товаришу, складно то все й не треба вам.
Справді, погодився Князевич. Напевне, це соромно, проте ситуація з хлібом на селі його нині хвилювала дуже мало.
Він купив дві пачки галет, півлітрову бляшанку яблучного повидла, кільки в томаті. Довго дивився на кавовий напій, що самотинно тулився в кутку полиці, – без наміру купити, просто зважував, що з ним узагалі можна робити та яка від продукту з красивою назвою «Курземе» практична користь тут, у Гайвороні. Побачивши акуратно викладені квадратики цигаркових пачок із написом «Ватра», згадав: його болгарські вже скурилися. Запас курива становив дві останні сигарети, причому одна роздушилася в кишені плаща.
– Курять менше, ніж хліб їдять, – кивнув на пачки. – Бачу, є запас.
– Бо частіше возять, – відрубала Антоніна. – І цигарками свиней не годують. Сьогодні в нас субота? – Ігор кивнув. – Машина, значить, буде десь під обід. Морозиво привезуть, у стаканчиках. Його, як неділя, добре розбирають.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу