Андрій Кокотюха - Таємне джерело

Не знаючи, про що ще говорити з продавчинею, Ігор заплатив за пачку «Ватри», хоча давно вже не курив без фільтру. Запхав її до кишені плаща. Туди ж таки засунув консерви. Коли вийшов із магазину, ніби побачив себе збоку: стоїть, мов дурень, серед села, у піжонському плащі, міських туфлях, непрасованих, та все одно представницьких брюках, із повидлом і галетами в руках.

Кинувши погляд у бік чайної, розгорнув пачку з печивом, згриз одну галетину. Смаку зовсім не було. Ігор ніколи не їв картону, але саме з ним готовий був порівняти щойно з’їдене. Втім, розмірковував далі, якщо мастити галети повидлом, із чаєм цілком може піти. Навіть із кількою в томаті, під кавовий напій… Розуміючи, що так довго не протягне і що про його галети з повидлом уже по обіді знатиме все село, Князевич усе одно налаштував себе харчуватись окремо.

Вірити в Гайвороні не можна нікому. Значить, і довіряти. Неписане правило вимагало: ніколи не діли хліб із тим, кому не готовий вірити. Ніколи не бери нічого з рук того, кого вважаєш… хай не ворогом, але недругом – точно.

До того ж Ігор уже вирішив для себе: більше за чотири дні його в селі нічого не затримає. Максимум – тиждень. Від нього не вимагають працювати по справі, варто лише дати підстави для її порушення. Місцеві орли, та ще за підтримки чекістів, своє діло без нього знають і зроблять.

Ігор неквапом рушив у напрямку школи.

Проїхав на велосипеді дільничний, махнув рукою. Князевич салютував у відповідь, дістав із пачки ще одну галету, захрумкотів.

У тому, що справу розпочнуть, він жодної миті не сумнівався. Тепер, відчувши трошки місцеві настрої, слідчий переконався: візит київського гостя, людини аж із міністерства, – проста формальність. Своєрідна легалізація потрібних слідчих дій, на які після його, так би мовити, інспекції органи швидше дістануть офіційне «добро». Кого і для чого почнуть зачищати – Князевич волів не думати. Все одно не мав уявлення про місцеві розклади. Його діло, як кажуть у таких випадках, теляче: провести оперативну перевірку на місці, скласти рапорт, повернутися в Київ, здобути подяку…

Або не здобути.

Замість подяки його залишать працювати там, де працював.

Відтоді він, Ігор Князевич, змушений буде поводитися дуже обережно. Узгоджувати свої дії в різних інстанціях.

І чому тільки дії? Не встиг зробити, лише подумав – негайно треба озвучити думки хоча б безпосередньому начальству, тому ж Буркову, старшому товаришеві, недурному та чуйному.

Печиво скреготнуло в зубах – чи то сам Ігор скреготнув зубами, печиво тут ні до чого.

– Марія Романів – це ви?

– Я. А ви…

– Князевич, Ігор Степанович. Можна просто Ігор, навіть треба.

У класі зараз нікого не було. Він навмисне вибрав момент, аби застати молоду вчительку історії саму. До кінця уроків Князевич просто без певної мети вештався селом, намагаючись хоч трошки вивчити його і машинально вітаючись із усіма незнайомими, котрих зустрічав на вулицях. Людей у першій половині будня було небагато. Ще вдосвіта Ігор чув крізь сон і прочинену кватирку, як селяни йшли на роботу – хто в поле, хто на ферму. Іншої дороги, крім як через центральну вулицю, а отже через школу, тут не було.

З Марією Романів він запланував поговорити окремо та по змозі – докладно.

Це вона, двадцятитрирічна вчителька, робила аборт від секретаря первинної комсомольської організації села Юрія Боровчука, після чого лишилася безплідною.

Ігор по очах Марії зрозумів: вона знає, про що буде розмова. А тут, у селі, знають, що з нею сталося. Тому сидить у порожньому класі сама, тим часом як увесь колектив, за його спостереженням, зібрався в невеличкій учительській.

– Ви з Києва, з міліції, – просто сказала вчителька.

Марія намагалася ховати очі, уникаючи прямого погляду. Та Князевич усе одно помітив – вони в неї великі, зелені та сумні. Темно-русяве волосся підстрижене, кінчики ледь сягають плечей, розчесані прямо, жодного перукарського втручання. Губи пухкі, ледь торкнуті червоною помадою, брови на його смак трошки загусті, але прорідити їх – справа нескладна. І ця сукня… Вона молодій жінці зовсім не личить: знову ж таки, як на його міський, столичний смак.

– Завжди так роздивляєтеся людей? – поцікавилася вона.

– Ні. – Князевич знічено кахикнув. – Просто мені здавалося: молодим і вродливим вчителькам по селах нема чого робити. Про це он газети пишуть. А тут ви…

– Нічого дивного, сама попросилася, – легко відповіла Марія. – Рідне село все ж таки. Мені тут спокійніше. – Це прозвучало якось не надто щиро. – Хоча ви маєте рацію, в нас тут учителі довго не затримуються.