Андрій Кокотюха - Таємне джерело

– Намагався. Не я один. Гайворонці в цьому живуть не одне століття, тож не приховують.

– Ви самі в це вірите? Особисто ви? – Князевич націлив на старого вказівний палець.

– Цього я вам не казав. Лише переповів місцеві байки. Та за певних обставин готовий повірити.

– Навіть так? Що за обставини?

– Можна я не буду відповідати? Як для першого знайомства і так наговорив вам зайвого. На це ви мені навіть указали…

«Не треба відповідати», – подумав Князевич.

Натяк зрозумілий, стара пісня, починається спочатку. Знає він ці обставини : двоє мертвих комуністів, один комсомолець, як тут не поговорити про вищий суд над безбожною владою… Справді, в замкненому просторі, серед лісу, ще не в таке повіриш.

Та хай там як, одну обставину тут не врахували.

Він, Ігор Князевич, – матеріаліст до нутра кісток. І в казки не особливо вірив навіть малим.

Це означає – він тепер просто мусить знайти цьому всьому розумне, земне, логічне пояснення.

– Ну, нехай так буде. Хто ще оглядав тіло Новицької та всіх інших? Чув, фельдшер? Кудімов, здається?

– Слушно.

– Де його можна зараз знайти?

– Простіше провести. Вже по обіді, він напевне вдома.

Місцевий фельдшер виявився не надто говірким, на вигляд сорокарічним чоловіком. Розказати міг іще менше, ніж Рогоза, причому говорив не дуже охоче. Видно, від усього цього втомився за короткий час. Ігор прекрасно його розумів: хто-хто, а вже лікар за специфікою професії точно мусить бути не меншим, а то й навіть більшим матеріалістом, ніж міліціонер.

Наскільки міг швидко прийшов до лісу.

Переконався – пульсу таки нема, жінка мертва.

Щось особливе? Та наче нічого. Ага, руки. Для людини, котра довго перебуває в лісі та контактує з ним , руки в Новицької виявилися на диво чистими. Тільки в Новицької? Та ні, ось тільки тепер, коли мова про це зайшла, Кудімов пригадав: Лизгунов і Боровчук теж ніде не замастили рук.

Вийшовши від фельдшера, Князевич якийсь час стояв серед вулиці, якраз навпроти чайної, та намагався збагнути, чому саме зачепився за чисті руки мерців і чому вони не дають йому спокою.

Глянув на свої руки.

Пригадав слова шкільного сторожа: рукомийник біля кухні.

До чого тут рукомийник?

Бо руки стають чистими, коли їх миють. Елементарно, змістовно, як у «Мийдодирі».

У лісі можна десь помити руки? Теоретично – в річці, якщо вона там є. Але річки нема. Є джерело. І то, схоже, досить далеко. Поки від нього дійдеш, та ще серед ночі, руками в лісі хоч як за щось візьмешся. І не будуть вони чистими. А вони чисті. В усіх трьох.

Де їх могли помити?

Хто подбав про це?

Головне – задля чого…

День збіг непомітно.

Смеркло якось відразу, ось ніби видно все – і раптом село хтось рвучко накрив сірим широким простирадлом. Ліхтарів обабіч дороги тут, звісно, ніхто ніколи не передбачав. Та один за одним засвітилися вікна в хатах, що аж ніяк не допомагало Князевичу поки що орієнтуватися в незнайомій місцевості, де він далі почувався чужим, на очах у всіх навіть у сутінках.

Чужаком, якому ніхто нічого не скаже.

Обідній хміль за цей час розвіявся остаточно, тут Ігор не без підстав завдячував чистому та свіжому повітрю. Постоявши серед вулиці й трошки поміркувавши, він таки вирішив піти до Козуба. Коли йшов – згадав: це ж село, дільничний о такій порі напевне на робочому місці не сидить. Та помилився, той ще був у себе і не заперечував, аби Князевич телефонував на міжміський. До Тернополя вдалося добитися не відразу, але й тут пощастило: Пилипів також іще сидів у кабінеті.

Розмова вийшла короткою та, за висновком Ігоря, майже позбавленою змісту. Начальник обласного карного розшуку уявлення не мав ні про які чисті руки. Не знав, чи фіксували це спеціально в протоколах, коли оглядали тіла на місці, потім – у морзі, перед розтином. Скерував Ігоря до колег із Кременця, вони ж виїздили на трупи, їм краще знати. Та погодився: година справді вже не та, щоб когось легко знайти на роботі. Хоча наголосив: чисті руки мертвяків – не така вже серйозна причина, щоб заради неї підіймати на вуха купу народу просто зараз. Пообіцяв, зітхнувши, на ранок розібратися, дати потрібні вказівки, дільничний там нехай буде на зв’язку постійно, інформацію Князевич дістане по змозі оперативно. І все одно Пилипів не зрозумів до пуття, чому далися київському слідчому ті руки.

Ігор і сам поки що не знав.

Він же не пояснить усе мурахами по тілу, котрі в більшості випадків свідчили про інтуїтивне та підказували напрямок думки, нехай навіть цьому відразу не було пояснення. Головне – таким відчуттям Князевич, знаючи себе, звик довіряти. Отже, лишається знайти підтвердження своїй інтуїції. Поки цього нема, доведеться просто засинати, крутячи думку в голові.