Андрій Кокотюха - Таємне джерело

– Я не знаю, чи була такою раніше, – почулось у відповідь. – За собою не помічаєш. А ніхто не скаже, особливо тепер. Вас іще ніхто не питав, навіщо ви сюди приїхали? Боровчук – жертва для вас усіх? А чому ніхто не може припустити, що є ще жертви?

– Крім Боровчука? – стрепенувся Князевич. – Ану, давайте, давайте, я чогось не знаю?

– Не лише ви. Гайворон – таке місце, де всі на очах. Антон Мазур, наш сусіда, через шість хат. Дуже близький сусіда вважається. Думаєте, його батькам удалося приховати, чому й через кого він вилетів із інституту, в якому я теж навчалася?

Стоп.

Ігор не стримався, клацнув пальцями.

– Чекайте… То ви – та сама вчителька, яка впізнала Новицьку?

– Батьки Антона її не знали особисто. Але я їздила до нього в лікарню, ми ж не чужі, сусіди. Він говорив – телефонувала ця жінка. В кабінет головлікаря, підгадала, коли старі Мазури будуть десь поруч. Що говорила, що пропонувала, не знає до ладу. Чого ж Антона не вважають жертвою? Її жертвою, чому? Про себе вже не кажу… Ви думаєте, мене зваблювали, водили в кіно, поїли шампанським, обіцяли одружитися, родину, дітей, сімейне щастя? Так думають у селі. Не говорять – але думають: нагуляла дівка, злякалася, ще більший гріх зробила… Ні, якби ж то Боровчук хоч для вигляду щось пообіцяв, у чомусь признався, хай би говорив про любов, тримаючи пальці навхрест…

– Навхрест?

– Так роблять, коли брешуть, не знали? Аби ж він мене дурив, хай на годину дав відчути себе тією, яку кохають… Він діяв грубо. Сказав – я комсомолка, а він комсомольський вожак. І якщо не поступлюся, буде те саме, тільки не надто приємно. Для чого мені неприємності? Не повірила… Кому це доведеш? Нікому. Боровчук потім… після всього… зустрів мене в селі, сказав: усе знає, тепер я нікому тут не потрібна, крім нього. І зараз узагалі безпечно нам із ним щось робити… Значить, я теж не жертва?

– Я такого не говорив.

– Усе одно приїхали сюди за багато кілометрів не заради нас із Антоном Мазуром. – Дівчина рішуче взяла зошит, поклала собі в сумку, підвелася. – Не хотіла говорити з вами, та бачте, як вийшло. Думаю, ви все зрозуміли. Напевне, – Марія на мить затнулася, – мабуть, вам хочеться спитати, де я була, коли знайшли мого кривдника?

– Раз уже ви самі завели…

– Їздила в Тернопіль, до лікаря. Відпросилася та поїхала. Ночувала в подруги. Про те, що баба Галя знайшла його труп, дізналася вдень, тоді саме приїхала. Влаштовує вас?

А дівка – задерика, подумав Ігор, виходячи разом із нею з класу. Зрозуміло, життя навчило. Десь вона права, його справді цікавило, де була Марія Романів, безпосередньо зацікавлена в смерті комсомольського секретаря та відновленні справедливості.

Тільки Ігоря більше могло зацікавити не те, де молода вчителька перебувала в день, коли тіло її кривдника знайшли.

У нього враз виникло питання, що робила вона того дня, коли Юрій Боровчук зник. І заодно – коли зникла Софія Новицька, знайома Марії Романів іще з часу її навчання в інституті.

А ще Князевич вирішив при нагоді перевірити, наскільки добре ця молода вчителька історії знає такий предмет, як хімія.

Принципами довелося поступитися – дільничний таки затяг до себе на обід.

– Їси тут усяку гидоту, встидаєшся, наче не рідний, – категорично відмахнувся Козуб від млявих спроб гостя відмовитися. – Щоб ти знав, є офіційне розпорядження годувати тебе у шкільній їдальні. Кухня тільки по неділях не працює. Давай сміливо, без цих ваших київських… – не знайшовши доречного слова, підсумував: – Усе, ходімо до мене, жінка чекає. Накрила вже.

Дружина дільничного виявилася привітною, та не надто говіркою жінкою. Ігор підозрював: вона або сама вирішила тримати язика на припоні при столичному гостеві, або виконувала суворий наказ чоловіка. Козуб мав усі підстави побоюватися за свою долю – все так чи інак залежатиме від результатів роботи Князевича. Втім, про роботу вони не говорили. Та, на превеликий подив Ігоря, на столі не виявилося пляшки.

– Можу налити. – Дільничний ніби прочитав його думки. – Як сам, звичайно, захочеш. У нас тут люди самі з собою не п’ють, не прийнято.

– Дякую, утримаюся.

– Я сьогодні той, при виконанні. – Козуб говорив більше стурбовано, ніж гордо: – Субота, танці в клубі. Завтра кіно, але то не так страшно. На танцях таке можуть навершити…

– Б’ються?

– Між собою – нечасто. Так, хіба який місцевий махабунда сильно вп’ється.

– Хто-хто? – не второпав Ігор. – Це прізвисько таке?