Arthur Conan Doyle - Безодня Маракота

Але було запізно. На той час, коли я добіг до берега, моряк уже встиг відплисти на добру сотню ярдів, і я бачив, як при кожному потужному ударі весел човен високо підкидало вгору. У безсилій люті я видав дикий клич і, як загнаний звір, став кидатися туди і сюди по берегу. Він обернувся та побачив мене. Піднявшись із лави, він витончено вклонився та махнув мені рукою. Це не був жест тріумфу чи глузування. Як я не був розлючений і засмучений, але второпав, що це – урочисте та ввічливе прощання. Потім він знову взявся за весла, і маленька шлюпка помчала по морю на вихід із бухти. Сонце вже зайшло, залишивши на воді лише похмуру багряну смугу, яка тягнулася далеко-далеко і зливалася на обрії з пурпуровим серпанком. Хутко перетнувши цю зловісну смугу, шлюпка ставала все меншою і меншою, поки нічні тіні не згустилися навколо неї і вона не перетворилася в маленьку цяточку в пустельному морі. Потім розчинилася і ця неясна пляма, її огорнула темрява, яка, здавалося, ніколи не розсіється.

Але чому ж я продовжував метушитися по безлюдному березі, розлючений, як вовчиця, позбавлена дитинчати? Можливо, тому, що я полюбив цю московитку? Ні, тисячу разів ні! Я не з тих, хто заради білого личка або блакитних очей готовий забути все своє колишнє життя, змінити напрямок своїх думок і зректися багатьох чинників. Моє серце не було зворушене. Але моя гордість, о, як жорстоко я був ображений! Подумати тільки, адже я не зумів допомогти цьому слабкому створінню, яке так благало мене про неї і так покладалося на мене! При цій думці мене охоплювала лють і кров вдаряла в голову.

Цієї ночі з моря подув потужний вітер. Хвилі скажено кидалися на берег, ніби прагнучи зруйнувати його та забрати з собою в море. Хаос і гуркіт гармоніювали з моїм збудженим станом. Всю ніч я швендяв туди і сюди берегом, мокрий від бризок і дощу, стежачи очима за білими гребенями валів і прислухаючись до завивання шторму. В моєму серці кипіла злість на російського моряка. «О, якби ж він тільки повернувся! – вигукував я, стискаючи п’ястуки. – Якби він тільки повернувся!»

І він повернувся. Коли на сході засірів світанок та освітив величезну пустелю жовтих бурхливих хвиль, над якими низько пролітали похмурі хмари, я знову побачив його. За кількасот ярдів від мене лежав довгий чорний предмет, який підкидали сердиті вали. Це був мій човен, понівечений до невпізнання. Трохи віддалік, на мілині, хиталося щось аморфне, вкрите галькою та водоростями. Я відразу ж збагнув, що це був мертвий росіянин, котрий лежав долілиць. Я кинувся у воду та витягнув його на берег. І лише перевернувши знайду, я побачив, що російський моряк тримав в обіймах дівчину, немов захищаючи її своїм скаліченим тілом від люті шторму. Бурхливе море могло відібрати його життя, але всієї його злості не вистачило, щоб відірвати цього впертого чоловіка від коханої дівчини. Судячи з деяких ознак, я второпав, що впродовж цієї жахливої ночі навіть легковажна жінка нарешті втямила, що означає вірне серце та міцні руки, які боролися за неї і так дбайливо її боронили. Інакше чому б вона так ніжно тулилася голівкою до його широких грудей, а її золотисте волосся переплелося з його чорною бородою? І чому на його смаглявому обличчі застигла така світла посмішка невимовного щастя та радощів, що навіть сама смерть не змогла її стерти? Здавалося, смерть була до нього милостивішою, ніж життя.

Ми з Медж поховали їх на березі пустельного Північного моря. Глибоко в жовтому піску лежать вони у спільній могилі. У світі навколо них відбуватимуться різні події. Імперії будуть створюватися та зникати, будуть спалахувати та закінчуватися великі війни, валитися династії, але ці двоє, байдужі до всього, вічно обіймаючи одне одного, лежатимуть у своїй самотній могилі на березі гамірного океану. Інколи мені здається, що їхні душі, наче примарні чайки, пролинають над бурхливими водами затоки. Над їхньою могилою немає хреста або якось іншого знаку, але іноді стара Медж приносить сюди дикі квіти. І коли під час своїх щоденних прогулянок я проходжу повз могилу та бачу розсипані на піску свіжі квіти, то пригадую дивну пару, яка з’явилася сюди здалеку і на короткий час порушила нудну одноманітність мого безрадісного життя.

З усіх наук, які займають голови представників людства, професора фон Баумґартена найбільше вабили ті, що пов’язані з психологією та важкими для визначення питаннями взаємозв’язку розуму і тіла. Знаменитий анатом, видатний хімік, один із найперших фізіологів Європи, професор відчув справжнє полегшення, коли облишив роботу в цих галузях і кинув всі свої якнайширші знання на вивчення внутрішнього безтілесного світу людини та загадкових взаємин духовного стержня. Замолоду він захопився таємницями месмеризму [7] Месмеризм – антинаукове вчення про випромінювання планетами особливої магнітної сили та про її вплив на хвороби. , його розум немов блукав у незнайомому світі, який, як здавалося вченому, був занурений у хаос і пітьму, і лише іноді його погляду відкривалися розрізнені факти, які не піддаються поясненню. Тим часом роки минали, запас знань професора збільшувався, бо знання породжують нові знання, так само, як прибуток дають гроші, і те, що раніше здавалося науковцю дивним і незбагненним, стало набувати в його свідомості іншого вигляду. Нові логічні ланцюжки стали складатися у нього в голові, і дослідник бачив нові зв’язки в тому, що раніше було незрозумілим і вражаючим.