– Мені набридла ваша балаканина, – сказав я і відвернувся. – Сам я думаю, що ви найбільший бовдур. Якщо вважаєте, що ваші почуття минуться, то вам краще якось розважитися. Якщо ж вирішили, що це невиліковно, то найкращим виходом для вас буде перерізати собі горлянку. Я не можу більше гаяти час на ці дурниці.
З цими словами я обернувся та неквапливо пішов, прямуючи до свого човна. І жодного разу не озирнувся, хоча відчував, що той іде за мною, позаяк чув хрускіт піску під його ногами.
– Я розповів вам початок своєї історії, – сказав чоловік, – але колись ви дізнаєтеся і її кінець. Ви добре зробите, якщо відпустите дівчину.
Я нічого не відповів і мовчки відштовхнув човен від берега. Відпливши на якусь відстань, я озирнувся та побачив на жовтому піску його дебелу постать. Чоловік стояв, у задумі споглядаючи у мій бік. За кілька хвилин я знову озирнувся, але його вже не було.
Довгий час після цього моє життя протікало настільки ж розмірено та монотонно, як і до аварії корабля. Іноді мені починало здаватися, що чоловік із Архангельська зовсім забрався звідси. Однак сліди, які помічав на піску, й особливо купка попелу від цигарок, якось виявлена мною за горбочком, з-за якого було видно мій будинок, свідчили, що він усе ще ховається десь поблизу. Мої стосунки з росіянкою залишалися такими ж, як і раніше. Стара Медж спочатку дещо підозріло ставилася до неї, мабуть, побоюючись втратити навіть ту невелику владу, яку вона мала в своєму розпорядженні. Але мало-помалу, бачачи мою повну байдужість до юнки, вона примирилася зі становищем і, як я вже сказав, користала з нього, оскільки наша гостя виконувала вагому частину роботи по господарству.
Тепер підходжу до кінця своєї оповідки, яку я виклав швидше для власного задоволення, ніж із метою розважити інших. Закінчення цього дивного епізоду, в якому зіграли ролі двоє росіян, було настільки ж непередбачуваним і раптовим, як і його початок. Події однієї ночі позбавили мене всіх неприємностей і дали можливість знову залишитися наодинці зі своїми книжками та дослідженнями, як це було до раптової появи росіян. Дозвольте розповісти, як усе це сталося.
Після довгого дня, проведеного у важкій роботі, я вирішив піти ввечері на тривалу прогулянку. Вийшовши з будинку, я відразу ж звернув увагу на море. Воно було гладким, як дзеркало, жодна зморшка не борознила його поверхню. І все ж повітря було наповнене тими непідвладними опису звуками, про які я вже згадував раніше. Здавалося, що душі тих, хто лежав глибоко на дні, під цими зрадливими водами, посилали своїм побратимам на землі попередження про прийдешні лиха. Дружини рибалок добре знали ці зловісні звуки і стурбовано споглядали на море, сподіваючись побачити бурі вітрила, що прямують до берега. Почувши ці звуки, я повернувся додому та поглянув на барометр. Стрілка різко падала. Мені стало ясно, що очікується тривожна ніч.
Біля підніжжя пагорбів, де я прогулювався цього вечора, було похмуро та холодно, але їхні шпилі були залиті рожевим світлом, а морі освітлене сонцем. Небо ще не було затягнуте хмарами, але глухі стогони моря ставали все гучнішими та дужчими. Далеко на сході я побачив бриг із зарифленими марселями, який прямував до Віку. Без сумніву, його капітан, так само, як і я, правильно збагнув ознаки погоди. За бригом, нависаючи над водою та заволікаючи горизонт, виднівся довгий і зловісний серпанок. «Мабуть, мені варто поквапитися, – подумав я, – бо вітер може піднятися раніше, ніж я дістануся додому».
Перебуваючи, мабуть, на півдорозі до свого житла, я раптом зупинився і, затамувавши подих, став прислухатися. Я настільки звик до шумів природи, зітхань бризу та сплесків хвиль, що будь-який інший звук міг розчути на великій відстані. Я прислухався дуже уважно. Атож, ось звук почувся знову – протяжний, пронизливий зойк відчаю пронісся над пісками та луною відбився в пагорбах позад мене, жалісний заклик про допомогу. Він долинув із боку мого будинку. Я кинувся на цей лемент, грузнучи в піску та перескакуючи через каміння. Подумки міркував про те, що сталося.
Приблизно за чверть милі від мого будинку є високий піщаний пагорб, із якого видно всю околицю. Діставшись до його вершини, я на мить зупинився. Ось мій старий сірий будинок, ось човен. Все виглядало так само, як і до мого відходу. Однак поки я вдивлявся, знову почувся пронизливий зойк, ще гучніший, ніж раніше, наступної миті з дверей будинку вивалився російський моряк. На плечі тримав білу поставу дівчини, й я помітив, що навіть у такому поспіху він ніс її дбайливо та шанобливо. Я чув її дикі волання та бачив, як юнка чинить відчайдушний опір, намагаючись вирватися з обіймів захопника. Позаду них дріботіла моя стара економка, вірна й віддана, як старий пес, який хоча і не може більше вкусити, але все ще скалить беззубу пащу на ворога. Вона ледве встигала за втікачами, розмахуючи довгими руками та щедро обсипаючи зайду шотландськими прокльонами та лайками. Я одразу ж второпав, що він прямує до човна. В моїй душі раптово спалахнула надія, що дістануся до човна раніше за них. Щодуху я кинувся бігти до берега і, зарядивши на ходу револьвер, вирішив раз і назавжди покласти край цим вторгненням.
Читать дальше