Arthur Conan Doyle - Безодня Маракота

Однак незабаром я знову його побачив. Одного ранку, коли у мене боліла голова, позаяк провів багато часу, схилившись над столом, а напередодні ввечері надихався парів одного отруйного препарату, я вирушив поплавати на човні. Пропливши кілька миль уздовж берега, я відчув спрагу та висадився там, де, як я знав, у море впадав потічок із прісною водою. Цей струмок протікав через мій маєток, але його гирло, біля якого я опинився того дня, розташувалося за його межами. Я відчув певний неспокій, коли, вгамувавши в струмку спрагу і зіп’явшись на ноги, опинився віч-на-віч із росіянином. Зараз я був таким самим браконьєром, як і він, і з першого ж погляду второпав, що він це знає.

– Я хотів би сказати вам кілька слів, – похмуро промовив чоловік.

– У такому разі покваптесь! – відповів я, зирнувши на годинник. – У мене немає часу на балаканину.

– На балаканину? – розсердився він. – Що ви за дивний народ, шотландці! У вас сувора зовнішність і брутальна мова, але така ж зовнішність і мова й у тих добрих рибалок, котрі прихистили мене. І все ж я не сумніваюся, що вони хороші люди. Впевнений, що й ви також добра та порядна людина, незважаючи на все ваше свавілля.

– Дідько би вас забрав із вашими теревенями! – заволав я. – Кажіть хутчій, що треба, і ступайте своєю дорогою. Мені навіть дивитися на вас гидко.

– Ну, як мені вас розчулити? – вигукнув чоловік. – Може, ось так… – і він витягнув із внутрішньої кишені своєї вельветової куртки грецький хрестик. – Погляньте сюди. Нехай наша віра відрізняється від вашої своїми ритуалами, але коли ми дивимося на цю емблему, у нас мають виникати якісь загальні думки та почуття.

– Я не зовсім у цьому впевнений, – завагався я.

Росіянин у задумі глипнув на мене.

– Ви дуже дивний чоловік, – нарешті промовив він, – ніяк вас не збагну. Ви стоїте між мною та Софією, а це небезпечна позиція, сер. І поки ще не пізно, затямте, що так не має бути! Якби ви тільки знали, яких зусиль мені вартувало вивезти цю жінку, як я ризикував своїм життям, як занапастив свою душу! Ви – лише маленька завада на моєму шляху порівняно з тими, які мені довелося здолати, адже я можу прибрати вас зі своєї дороги ударом ножа або каменюки. Але бережи мене, Боже, від цього, – дико заверещав він. – Як низько я впав… занадто низько… Все що завгодно, лише не це.

– Ви б краще повернулися на свою батьківщину, – зауважив я, – ніж вештатися тут серед цих піщаних пагорбів і порушувати мій спокій. Коли пересвідчуся, що ви звідси поїхали, то передам цю дівчину під захист російського консула в Единбурзі. Доти буду боронити її сам, і ні ви, ні жоден московит не відійме її у мене.

– Чому ж ви хочете розлучити мене з Софією? – спитав він. – Чи уявляєте, що я можу образити її? Та чи знаєте ви, що я, не замислюючись, пожертвую життям, щоб уберегти її від найменших неприємностей? Чому ж так чините?

– Бо мені так подобається, – відрубав я, – і нікому не звітую за свої вчинки.

– Послухайте! – вигукнув моряк, наступаючи на мене, причому кудлата кучма його волосся скуйовдилася, а засмаглі руки стиснулися в п’ястуки. – Якби я думав, що у вас є хоч одна нечесна думка щодо цієї дівчини, якби хоча б на хвилину повірив, що ви утримуєте її у себе заради якихось мерзенних цілей, присягаюся Всевишнім, я без вагань задушив би вас власними руками.

Здавалося, думка про це змушувала його оскаженіти, обличчя чоловіка спотворилося, а руки судомно стиснулися. Я вирішив, що він таки хоче вчепитися мені в горлянку.

– Не підходьте до мене, – заявив я, кладучи руку на револьвер. – Якщо зробите хоча б крок уперед, я вгачу вам кулю в лоба.

Жевжик засунув руку до кишені, й я було подумав, що також хоче витягнути зброю, але замість цього він висмикнув цигарку і став курити, швидко та глибоко затягуючись. Без сумніву, чоловік із досвіду знав, що це найкращий спосіб приборкати свої пристрасті.

– Я вже вам казав, – промовив він зі спокійною інтонацією, – що моє прізвище Органьов, Олексій Органьов. За походженням я фін, але мало не все своє життя провів в інших частинах світу. Я невгамовний чоловік і ніколи не міг всидіти на одному місці або оселитися десь і провадити спокійний спосіб життя. Після того, як я придбав власний корабель, між Архангельськом та Австралією не залишилося жодного порту, куди б я не заходив. Я був свавільний, неприборканий і волелюбний, а тим часом у мене на батьківщині жив один молодик – балакун, білоручка, майстер упадати за жінками. Хитрістю та брехнею він відбив у мене дівчину, котру я завжди вважав своєю і котра, як мені здавалося, до цього була схильна відповісти мені взаємністю. Я виконував свій черговий рейс до Гаммерфеста за мамонтовою кісткою і, несподівано повернувшись на батьківщину, дізнався, що мій скарб, моя гордість виходить заміж за цього зніженого фертика і що весільна процесія вже вирушила до церкви. Розумієте, сер, у цю мить на мене щось напало й я навряд чи тямив, що роблю. Я висадився на берег зі своєю командою, що складалася з людей, котрі плавали зі мною багато років і були мені безмежно віддані. Ми попрямували до церкви. Молодята стояли, він і вона, перед священиком, але весільна церемонія ще не здійснилася. Я кинувся поміж них і схопив кохану за талію. Мої люди відтіснили переляканого нареченого та гостей. Ми доправили її до порту, посадили на корабель і, піднявши якір, йшли по Білому морю доти, доки куполи церков Архангельська не зникли з поля зору. Я віддав їй свою каюту і надав усі зручності, а сам разом зі своєю командою спав на баку. Сподівався, що з часом її огида до мене минеться і вона погодиться вийти за мене заміж десь в Англії або Франції. Ми пливли багато днів. Бачили, як позаду нас за виднокраєм зник Нордкап, ми пройшли повз похмурий норвезький берег, але, незважаючи на всю мою увагу, дівчина не хотіла пробачити мені, що я відірвав її від білолицього коханого. Потім налетів цей клятий шторм, який знищив мій корабель, розбив всі мої надії та викинув. Відібрав навіть право бачити жінку, заради котрої я стільки багато ризикував. Можливо, вона ще покохає мене. Мені здається, сер, що у вас великий життєвий досвід. Як гадаєте, вона зможе забути того чоловіка та покохати мене?