Arthur Conan Doyle - Безодня Маракота

– Ну, а що якщо я візьму її силою? – вигукнув чоловік, і його кругле обличчя потемніло ще дужче.

Кров раптово вдарила мені в голову, й я схопив поліно, що лежало біля каміна.

– Забирайтеся, – тихо сказав я. – Швидко. Інакше розтрощу вам довбешку.

Спершу він нерішуче зиркав на мене, потім обернувся і вибіг із обійстя. Але за хвилину повернувся та зупинився біля порога, споглядаючи на нас.

– Зважте, що ви робите, – кинув він. – Ця жінка моя, і я візьму її. А якщо справа дійде до бійки, то росіянин не поступиться шотландцеві.

– Ну, це ми ще побачимо, – відповів я, кидаючись уперед, але прибулець пішов, і я бачив лише його високу постать, що виділялася в густіших сутінках.

Після цього впродовж місяця, а, може, й двох, у нас усе було спокійно. Я не спілкувався з росіянкою, а вона ніколи не зверталася до мене. Часом, коли я працював у лабораторії, панночка нечутно пробиралася до мене і мовчки сиділа, стежачи за мною своїми великими очима. Спершу її вторгнення дратувало мене, але з часом, переконавшись, що вона не намагається відволікти мене від роботи, я звик до присутності гості. Підбадьорена цією поступкою, вона поступово, день у день, упродовж кількох тижнів присувала своє крісло все ближче і ближче до мого столу, поки їй не вдалося влаштуватися поруч зі мною. У такому положенні, як і раніше, нічим не нагадуючи про себе, вона зуміла стати вельми корисною мені, в її руках завжди опинялося те, що мені було потрібно в конкретну хвилину, – перо, пробірка чи склянка, і вона безпомилково подавала мені потрібну річ. Ігноруючи її як людську істоту, я бачив у ній винятково корисний автомат і настільки звик до неї, що мені вже бракувало юнки в тих рідкісних випадках, коли вона не заходила до кімнати. Я маю звичку балакати під час роботи із самим собою, щоб краще фіксувати в мозку отримані результати. Дівчина, мабуть, мала дивовижну слухову пам’ять і завжди могла повторити зронені мною слова, зовсім не тямлячи, звісно, їхнього сенсу. Мене не раз смішило, коли я чув, як вона звалювала на стару Медж цілий потік хімічних рівнянь та алгебраїчних формул і заливалася дзвінким сміхом, коли стара хитала головою, уявивши, що з нею розмовляють російською.

Панночка ніколи не віддалялася від будинку далі, ніж на сто ярдів, а виходячи, насамперед визирала у вікна, щоб переконатися, що поблизу нікого немає. Вона, либонь, підозрювала, що її земляк перебуває десь неподалік, й остерігалася, щоб він її не викрав. Дуже характерним був один вчинок юнки. У купі старого мотлоху у мене валявся револьвер та набої до нього. Якось вона знайшла його, негайно ж вичистила та змастила. Револьвер і набої повісила в мішечку біля дверей і, коли я вирушав на прогулянку, змушувала мене брати цю зброю з собою. В час моєї відсутності панночка замикала двері на засув. Загалом вона виглядала достатньо щасливою й охоче допомагала Медж по господарству, коли не працювала зі мною. З усіма домашніми обов’язками поралася на диво спритно.

Небавом я переконався, що її підозри цілком обґрунтовані і що чоловік із Архангельська все ще ховається по сусідству від нас. Якось уночі я довго не міг заснути. Піднявся та визирнув у вікно. Погода була доволі похмура, й я ледь розрізняв обриси морського берега та мого човна, що лежав на ньому. Аж ось мої очі призвичаїлись до темряви, й я помітив на піску, якраз навпроти дверей, якусь темну пляму, хоча минулої ночі там нічого не було. Поки стояв біля вікна мансарди та вдивлявся в темряву, марно намагаючись визначити, що б це могло бути, величезна шеренга хмар, що приховували місяць, повільно розійшлася, і потік холодного ясного світла залив затоку та довгу смугу пустельного берега. І тієї ж миті я побачив, хто волочиться по ночах біля мого будинку. Це був росіянин. Він сидів на піску, за дивним монгольським звичаєм підібгавши під себе ноги, немов якась гігантська жаба, і спрямувавши погляд, мабуть, на вікно тієї кімнати, де спали дівчина й економка. Світло впало на його підняте догори яструбине обличчя, й я знову побачив шляхетні риси, глибоку складку на чолі та бороду, що стирчить, – однозначні ознаки експансивної натури.

Першої миті у мене з’явилося бажання застрелити його, як браконьєра, але поки я розглядав зайду, моє обурення змінилося жалем і презирством. «Нещасний телепень! – подумав я. – Ти безстрашно зазирав смерті у вічі, а тепер усі твої думки та жадання спрямовані на якусь дівчину, котра ненавидить та уникає тебе. Тисячі жінок були б у захваті від тебе, захоплені в полон твоїм смаглявим обличчям і могутньою, красивою статурою, а ти хочеш взаємності саме тієї, яка не бажає мати з тобою нічого спільного?» Лежачи в ліжку, я ще довго насміхався над ним. Адже знав, що мій будинок замкнений на міцні замки та засуви. Мене дуже мало цікавило, де проведе ніч цей дивний жевжик, біля мого порога, чи за сотню миль звідси, адже все одно до ранку його тут не буде. І справді, вранці, коли я прокинувся та вийшов із оселі, його й сліду не було, і чоловік не залишив жодних ознак свого нічного візиту.