Arthur Conan Doyle - Безодня Маракота

– Боже милий! – стурбовано плеснув у долоні професор. – І справді, Фріце. Раніше мені це ніколи не спадало на гадку. Якщо ви скажете, яким чином зможу віддячити вам, повірте, я буду радий це зробити.

– Тоді слухайте, – з багатозначним виглядом промовив Фріц. – Якщо дасте слово ґонору, що після цього експерименту я отримаю руку вашої доньки, то погоджуся вам допомогти. Якщо ж ні, відмовляюся в цьому брати участь. Це моя єдина умова.

– Але що на це скаже моя донька? – впоравшись із подивом, спитав професор.

– Еліза буде рада, – запевнив жевжик. – Ми давно кохаємо один одного.

– У такому разі вона буде ваша, – рішуче пообіцяв фізіолог. – Ви добрий молодик і один із кращих піддослідних із усіх, кого знаю… Коли не перебуваєте під впливом алкоголю. Мій експеримент призначений на четверте число наступного місяця. О дванадцятій годині вам доведеться прибути у фізіологічну лабораторію. Це буде великий день, Фріце. Приїдуть фон Ґрубен із Єни [13] Єна – старовинне університетське місто на сході Німеччини. та Хінтерштайн із Базеля. Зберуться всі світила науки з південної Німеччини.

– Буду вчасно, – коротко підтвердив студент і на цьому розійшлися.

Професор почалапав додому, міркуючи про швидку видатну подію, а парубок побіг наздоганяти свою молодечу компанію, охоплений думками про блакитнооку Елізу та про укладену з її батьком угоду.

Професор не перебільшував, коли казав про той інтерес, який викликав його незвичайний психофізіологічний експеримент у наукових колах. Задовго до призначеного часу в лабораторії вже яблуку ніде було впасти від присутніх учених. Крім названих ним знаменитостей, прибув відомий професор Ларчер із Лондона, котрий лише нещодавно прославився чудовим дослідженням церебральних центрів. Кілька світил із спіритичних кіл також пройшли довгий шлях, аби бути присутніми під час проведення експерименту, як і кожен із священиків-сведенборґіанців, котрий вважав, що отримані результати зможуть пролити певне світло на доктрини розенкрейцерів.

Високі збори зустріли появу професора фон Баумґартена та його помічника гучними оплесками. Лектор, зійшовши на кафедру, кількома ретельно підібраними словами пояснив суть своєї теорії й імовірний спосіб її перевірки.

– Я дотримуюся думки, – сказав він, – що, коли людина перебуває під впливом месмеризму, його душа на якийсь час залишає тіло, й я готовий вислухати будь-які заперечення тих, хто може якось інакше пояснити факт ясновидіння. Таким чином сподіваюся, що після того, як введу в транс мого юного приятеля і себе самого, наші безтілесні сутності зможуть увійти в контакт, у той час як наші тіла будуть залишатися нерухомими й інертними. Через якийсь час природа візьме своє, душі повернуться в свої тіла, і все буде, як і раніше. Тепер, із вашого дозволу, ми починаємо експеримент.

Промова професора викликала нову хвилю оплесків, після чого аудиторія принишкла в очікуванні. Кількома швидкими пасами професор ввів у транс молодика, котрий сидів на кріслі (той зблід, відкинувся на спинку та завмер), потім витягнув червону скляну кульку, спрямував на неї погляд і після потужної розумової напруги ввів і себе в такий же стан. Дивно було бачити двох людей, старого та молодого, котрі завмерли поруч в однаково неприродних позах. Де ж перебували їхні душі? Саме це запитання займало тієї миті кожного з присутніх.

Минуло п’ять хвилин. Потім десять, потім ще п’ятнадцять, а професор і його помічник, все так само нерухомі, сиділи на кафедрі перед глядачами. За весь цей час від присутніх учених не пролунало ні звуку. Всі погляди були спрямовані на два застиглих блідих обличчя в очікуванні перших ознак повернення свідомості. Минула майже година, перш ніж терпіння глядачів було нагороджене. Щоки професора фон Баумґартена легко порожевіли. Душа поверталася в земну оселю. Несподівано він підняв довгі худі руки та солодко потягнувся. Потім протер очі, піднявся та здивовано озирнувся на всі боки, ніби не тямлячи, де опинився.

– Tausend Teufel! [14] Тисяча чортів! ( Нім .) – вигукнув він і додав перчену лайку на південно-німецькому діалекті, чим ошелешив аудиторію та викликав обурення у сведенборґіанця. – Дідько, де це я? І що сталося? А, так, пригадую. Один із цих безглуздих месмеричних експериментів. Але цього разу нічого не вийшло, бо я втратив свідомість і ні біса не пам’ятаю. Отже, ви даремно згаяли свій коштовний час, мої вчені друзі. Непоганий вийшов жарт! – з цими словами професор кафедри фізіології вибухнув гомеричним реготом і навіть вельми похабним жестом ляснув себе по стегну. Аудиторію негідна поведінка їхнього професора настільки обурила, що міг вибухнути неймовірний скандал, якби не вчасне втручання юного Фріца фон Хартманна, котрий також очуняв від заціпеніння. Вийшовши на край кафедри, молодий вибачився за поведінку свого колеги.