Arthur Conan Doyle - Безодня Маракота

– Панове, – гучно промовив професор, насилу підіймаючись із високим келихом вина в худій руці. – Тепер хочу пояснити вам причину нашого свята.

– Слухаємо! Слухаємо! – закричали студенти і затарабанили пивними кухлями по столу. – Промова, промова! Тихо, слухаємо промову!

– Річ у тім, друзі, – заявив професор, і його очі засяяли за скельцями окулярів. – Найближчим часом я маю намір одружитися.

– Одружитися? – вигукнув найсміливіший зі студентів. – А що, фрау померла?

– Яка фрау?

– Як?! Фрау Баумґартен, певна річ.

– Ха-ха-ха! – засміявся професор. – А ви, бачу, всі знаєте про мої колишні труднощі. Ні, вона не померла, але тепер у мене є причини думати, що вона не стане заперечувати проти весілля.

– Дуже люб’язно з її боку, – зауважив хтось із товариства.

– І більше того, – продовжив професор, – я навіть думаю, вона сама буде допомагати мені з дружиною. Щиро кажучи, ми з нею ніколи не ладнали, але тепер, сподіваюся, це залишиться в минулому, і після весілля вона переїде та буде жити у мене.

– Прямо родинна ідилія! – вигукнув якийсь дотепник.

– Атож, і сподіваюся, що ви всі прийдете на моє весілля. Не буду називати імен, але за мою наречену!

Професор підняв над головою келиха.

– За його наречену! – гримнули хором пияки та зареготали. – За її здоров’я. Sie soll leben… Hoch! [16] За її здоров’я… Ура! ( Нім .)

Кожен із гультяїв наслідував приклад професора і видудлив свій келих до дна. Після цього тосту забава продовжилася з новою силою.

Поки студенти в «Зеленому чоловічку» веселилися, в іншому місці відбувалися зовсім інші події. Після експерименту юний Фріц фон Хартманн зі зосередженим обличчям звірив покази певних приладів, підправив деякі з них, після чого, кинувши наказовим голосом кілька слів вахтерам, вийшов на вулицю та попрямував повільним кроком до будинку професора. Надибавши дорогою фон Альтауса, професора анатомії, котрий ішов попереду, він додав кроку та наздогнав колегу.

– Послухайте, фон Альтаусе, – вигукнув учений, поплескавши його по плечу, – ви нещодавно просили мене знайти певну інформацію про внутрішні стінки церебральних артерій. Я тут розкопав…

– Donnerwetter! [17] Чорт забирай! ( Нім .) – вигукнув фон Альтаус, котрий був доволі запальним стариганем. – Ви що собі дозволяєте? Що за нахабство! Та я вас за це перед академічною радою поставлю, – з цією погрозою вчений розвернувся та квапливо пішов геть.

Фон Хартманна така реакція дуже спантеличила.

– Це через невдачу експерименту, – пробурмотів він і, понуривши голову, почвалав далі.

Однак попереду його чекали ще більші несподіванки. За кілька хвилин йому назустріч вийшли двійко студентів. Молодики, замість того, щоб підняти капелюха або якимось іншим чином висловити свою повагу, тільки-но зуздрівши його, несподівано радісно зарепетували, кинулися до нього, схопили під руки і кудись потягнули.

– Gott in himmel! [18] Боже милий! ( Нім .) – заревів фон Хартманн. – Яке нахабство! Що це означає? Куди ви мене тягнете!

– Ходімо-ходімо! Нас чекає пляшечка вина, – залементували студенти. – Ти ж раніше ніколи не відмовлявся.

– Це нечувано! – вигукнув фон Хартманн. – Негайно ж відпустіть мене! За таку поведінку будете відраховані. Відпустіть, кажу вам!

І він став люто відбиватися.

– Ну, не хочеш, то й не треба, – сплюнули студенти, відпускаючи руки заручника. – І без тебе дамо раду.

– Я вас знаю, ви за це відповісте! – сердито погрожував фон Хартманн і подався далі у напрямку своєї оселі, яку вважав своєю.

Обидві події, що сталися з ним по дорогою, добряче його збурили.

Але і це ще не все. Фрау Баумґартен, котра чергувала біля вікна, була дуже стурбована тим, що її чоловік спізнюється до обіду, і дуже здивувалася, побачивши на вулиці молодого студента. Як уже зазначалося, вона не надто його милувала. Раніше, якщо жевжик і з’являвся тут, то лише з її мовчазної згоди та під захистом професора. Ще дужче здивувалася жінка, коли молодик відчинив хвіртку і садовою доріжкою попрямував до дверей із таким виглядом, ніби перебував у себе вдома.

Молодиця не повірила своїм очам. Охоплена материнським інстинктом, вона кинулася до передпокою. За впевненими діями свого коханого з горішніх вікон спостерігала й прекрасна Еліза. Змішане почуття гордощів і страху змусило її серце забитися швидше.

– Доброго дня, пане! – фрау Баумґартен у величній позі перегородила шлях непроханому гостю.

– Авжеж, справді, погода хороша, Марто, – відповів той. – А що ти стоїш, як статуя? Нумо, ворушись, я обідати хочу, з ранку ж нічого не їв.