Arthur Conan Doyle - Країна імли

– Мені щось видається, що цього разу гору візьме природа, – кинув лорд Джон, споглядаючи у вікно. – Мені траплялося читати в газетах передовиці, судячи з яких ви, панове вчені, її підкорили, але мені здається, що вона знову у вас відвоювала свою законну владу.

– Це лише тимчасова поступка, – запевнив Челленджер. – Що означає кілька мільйонів років у нескінченній круговерті часів? Ви ж бачите, рослинний світ залишився неушкодженим. Подивіться лишень на листя цих платанів! Птахи померли, але рослини живуть. З цього рослинного життя в стоячих водах, в ставках і болотах виникнуть у відповідний час мікроскопічні організми, піонери безмежно великої армії життя, і нам якраз судилося цієї миті прикривати її тил. А як тільки утвориться цей нижчий вид живих істот, з нього миттю розвинеться новий людський рід із такою ж непохитністю, з якою з жолудя мусить розвинутись дуб. Колишня круговерть повториться знову.

– Але хіба отрута не задушить в зародку кожен слід життя? – спитав я.

– Можливо, що ми маємо справу лише з одним шаром отрути в ефірі, з таким собі шкідливим Ґольфстрімом посеред безмежного океану, яким пливемо ми. Можливо також, що відбудеться зрівняльний процес і що нове життя розвинеться шляхом пристосування до нових умов. Однак вже та обставина, що порівняно незначного пересичення нашої крові киснем досить для боротьби з отрутою, доводить можливість тваринного життя без будь-яких значних органічних змін.

Будинок, що димівся за деревами, розгорівся так, що було боляче очам. Величезні язики вогню здіймалися в повітря.

– Це справді жахливо, – бурмотів лорд Джон, котрого ця пожежа, здавалося, вжахнула більше, ніж усе інше.

– Що нам до цього кінець кінців? – зауважив він. – Світ мертвий, спалення – найкращий спосіб для похорону. Для нас скоротився б час очікування, якби вогонь поглинув і наш будинок.

– Я передбачав цю небезпеку і попросив дружину вдатися до запобіжних заходів проти цього, – поінформував Челленджер.

– Все зроблено, милий. Але в моїй голові знову почало стукотіти. О, Боже, яке жахливе повітря!

– Треба його знову покращити, – погодився Челленджер і схилився над балоном із киснем. – Він майже порожній, – констатував він. – Його вистачило безмаль на три з половиною години. Тепер приблизно восьма година вечора. Ми проведемо ніч доволі приємно. За моїми розрахунками, кінець має настати завтра вранці о дев’ятій годині. Ще одним сходом сонця ми отримаємо задоволення милуватися, ми єдині в усьому світі!

Він підійшов до другого балона й одночасно відкрутив на півхвилини віддушину над дверима. Коли повітря після цього помітно покращилося, а симптоми отруєння у нас посилилися, професор знову зачинив віддушину.

– Втім, – сказав він, – не одним киснем живе людина. Час обіду вже настав. Запевняю, панове, коли я запросив вас у гості, щоб пережити цю визначну, як мені здається, подію, то сподівався, що моя кухня підтримає свою репутацію. Тепер, однак, маємо допомогти собі самі. Ви схвалите моє рішення, якщо відмовлюся запалювати вогонь в плиті, щоб уникнути непотрібного витрачання нашого повітря. Нам доведеться вдовольнятися холодним м’ясивом, хлібом і пікулями. Приготував я також пляшку кларету. Дякую, люба! Ти, як завжди, найкраща з господинь.

І справді, не можна було не висловити подяку пані Челленджер, котра із самоповагою та почуттям пристойності, властивим англійській господині, за кілька хвилин накрила білосніжною скатертиною стіл, що стояв посередині. Після цього вона розклала серветки та подала скромну вечерю з усією витонченістю сучасної культури. Навіть про настільну електричну лампу посеред столу не забули. Але ще більше здивував нас власний апетит, який мало не межував із ненажерливістю.

– Це наслідок нашого хвилювання, – пояснив Челленджер із тим поблажливим виглядом, якого він зазвичай набував у тих випадках, коли йому з його науковим розумом доводилося пояснювати буденні явища. – Це свідчить про молекулярні втрати, які доводиться компенсувати. Глибоке страждання і сильна радість викликають великий апетит, а не відсутність апетиту, як нас хочуть переконати романісти.

– Ймовірно, серед сільського населення тому й прийнято влаштовувати урочисті поминальні тризни, – зауважив я.

– Саме так! Наш юний приятель знайшов чудову ілюстрацію для цього явища. Дозвольте вам покласти ще шматок копченого язика?

– Зовсім, як у дикунів, – зронив лорд Джон, поглинаючи свою порцію холодної телятини. – Я був присутній на похороні одного вождя на річці Арувімі, під час якого дикуни з’їли цілого бегемота, що важив, мабуть, не менше за все плем’я вкупі. У Новій Ґвінеї живуть племена, які мають звичку з’їдати шанованого покійника, котрого оплакують, імовірно, з любові до ладу, щоб прибрати його з дороги. Але мені здається, що з усіх поминальних трапез у світі наш обід – найоригінальніший.