Arthur Conan Doyle - Країна імли

Не можу забути ще одну приголомшливу картину, що постала перед нами за кілька миль від Севеноуксі, вже ближче до Лондона. Там ліворуч розкинувся гарненький монастир на високому, порослому травою схилі. На початку катастрофи на цьому схилі зібрався великий натовп школярів, і всі вони були захоплені зненацька. Перед ними лежала ціла гора монахинь, а трохи вище, звернена до них, самотня жіноча постать, ймовірно, мати-настоятелька. На відміну від веселої компанії, вони, здавалося, передбачали близьку небезпеку й усі зібралися докупи, щоб гідно зустріти невідворотне. Виховательки й учениці зійшлися для підсумкового спільного уроку.

Моє нутро досі насичене жахіттями, які ми бачили в дорозі, й я марно шукаю слів, аби хоча б приблизно передати наші відчуття та переживання. Найкраще буде обмежитися простим звітом. Навіть Саммерлі і Челленджер були цілком пригнічені. Ми чули за своїми спинами лише тихе схлипування пані Челленджер. Лорд Джон був занадто поглинутий важким завданням долати всі перешкоди на шляху автомобіля, щоб мати час і настрій балакати зі мною. Лише одну фразу він повторював собі під ніс весь час, яка неприємно лоскотала мої нерви, і врешті-решт мало не кинула мене в істерику, позаяк підсумовувала весь жах цього дня останнього суду:

– Гарно зроблено, щоб йому…

Це він повторював перед кожною новою картиною жаху та руйнації.

– Гарно зроблено, щоб йому… – вигукнув він у ту мить, коли ми вже спускалися з Розерфілдського пагорба.

– Гарно зроблено, щоб йому… – не переставав вигукувати, коли ми проїжджали пустелею смерті головною вулицею Льюїшему і старою Кентською дорогою.

У цьому місці ми були по-справжньому шоковані. У вікні наріжного будинку простої архітектури ми побачили білу хустку, що майоріла, і тримала її довга худа людська рука. Жодного разу ще до небаченого видовища смерті не завмирали аж настільки наші серця й не починали миттю пізніше битися так часто, як тут, перед цим чудовим знаменом життя. Лорд Джон зупинив машину, і наступної миті ми кинулися крізь відчинені ворота вгору сходами до зверненої вікнами на вулицю кімнати другого поверху, звідки нам махали хустинкою.

У кріслі перед відкритим вікном сиділа дуже стародавня бабега, і поряд із нею на іншому кріслі лежав балон із киснем, трохи менший, ніж ті, яким ми були зобов’язані своїм порятунком, але такого ж типу. Коли ми увірвалися в двері, вона звернула до нас своє худе, виснажене обличчя в окулярах.

– Я вже боялася, що назавжди залишуся тут сама, – зронила вона. – Я хвора і не можу навіть ворухнутися.

– Щасливий випадок привів нас сюди, – сказав Челленджер.

– Маю до вас надзвичайно важливе запитання, – прошамкала вона. – Будь ласка, скажіть, джентльмени, цілком щиро: який вплив матимуть ці події на Лондон і на акції Північно-західної залізниці?

Якби її інтонація не була настільки трагічно-серйозною, ми б, імовірно, голосно зареготали. Пані Берстон, таким було її ім’я, була вдовою похилого віку, котра жила винятково на ренту від невеликого числа цих акцій. Весь триб її життя залежав від рівня дивідендів цього підприємства, і вона просто не могла собі уявити існування, яке б не було пов’язане з цінністю її паперів. Даремно ми намагалися пояснити їй, що грошей вона може тепер брати, скільки їй заманеться, і що всі кошти відтепер не матимуть для неї жодної вартості. Її згасаючий розум не міг освоїтися зі зміненим станом речей, і бабуся гірко оплакувала свої втрачені статки.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Пане професоре! ( Нім. )

З кафедри ( лат. ).

Дурман ( лат. ).

Велика робота, справа всього життя (лат.) .