Arthur Conan Doyle - Країна імли

Так, це була хороша смерть для репортера, хоча кожен із них, як і я, мав померти перед обличчям невикористаних скарбів. Чого б лише не дав, наприклад, бідолаха Бонд, аби побачити такий стовпчик, підписаний його ініціалами!

Але яку ж нісенітницю я пишу! Вочевидь, це лише прагнення відгородитися від стомлюючої нудьги. Пані Челленджер подалася в гардеробну і, за словами професора, міцно спить. Він же сидить за столом, робить нотатки і перевіряє в книжках, немов його чекають ще цілі роки мирної праці. Пише скрипучим пером і ніби цим гучним скрипінням хоче висловити своє презирство всім тим, хто не згоден із його думкою.

Саммерлі задрімав у кріслі і часом видає дратівливе хропіння. Лорд Джон лежить, відкинувшись на спинку крісла, встромивши руки до кишень і заплющивши очі. Як можуть люди взагалі спати в таких обставинах – це для мене загадка.

…О пів на четверту ранку. Я тільки-но прокинувся від сну. Було п’ять по одинадцятій, коли я зробив останній запис. Я це пам’ятаю, бо підкрутив тоді годинника та поглянув на циферблат. Отже, я проциндрив п’ять годин із тих небагатьох, що нам залишилося жити. Мені це здавалося неможливим. Але я почуваюся тепер бадьорішим і змирився зі своєю долею або хочу себе переконати, що змирився. Та все ж чим життєрадісніша людина і чим вона ближча до зеніту свого існування, тим більше має боятися смерті. Як мудро та милосердно чинить природа, непомітно, тихцем підіймаючи якір життя за допомогою безлічі незначних струсів, поки свідомість не виходить, нарешті, у відкрите море з ненадійної земної гавані.

Пані Челленджер ще спить у гардеробній. Професор Челленджер заснув у своєму кріслі. Що за вигляд! Його величезне тіло відкинуте назад, потужні волохаті руки складені на животі, а голова так закинулася, що над коміром бачу лише гущавину скуйовдженої густої бороди. Він хропе так, що весь аж трясеться, а Саммерлі високим тенором вторить низькому басу Челленджера. Лорд Джон також заснув, його довготелеса постать скорчилася навскіс у солом’яному кріслі. Перші холодні промені світанку прослизають до кімнати. Тут і назовні усе сіре та сумне. Я підстерігаю схід сонця – цей страшний сонячний схід, який наповнить своїм сяйвом вимерлий світ. Рід людський зник, вимер в один день, але планети продовжують кружляти, шепочуться вітри, і природа живе своїм життям аж до амеби, і незабаром не збережеться жодних слідів перебування на землі тих створінь, які вважали себе вінцем творіння. Внизу у дворі лежить розкинувшись Остін; його обличчя мерехтить у сутінковому світлі білою плямою, і захолола рука чоловіка все ще тримає гумовий шланг. Характер усього людського роду показаний у цьому тихому силуеті людини, котра лежить у трагічній і водночас смішній позі поруч із машиною, над якою вона панувала колись.

На цьому закінчуються записи, які я робив тієї ночі. Починаючи з цієї миті, події відбувалися настільки блискавично та були такі приголомшливі, що я їх уже записувати не міг. Але в моїй пам’яті вони настільки чітко збереглися, що жодної подробиці не можу пропустити.

Задушливе відчуття в горлі змусило мене поглянути на балони з киснем, і те, що я побачив, було жахливим. Ще трохи і нашому життю настане край. За ніч Челленджер переніс гумовий шланг із третього на четвертий балон, але й цей був уже, либонь, порожнім. Болісне відчуття пригнічення охопило мене. Я підійшов до резервуарів, відкрутив шланг і прикріпив його до наконечника останнього балона. Я відчував докори сумління, роблячи це, бо думав про те, наскільки спокійно померли б усі уві сні, якби я опанував себе. Наступної миті ця думка покинула мене, бо я почув зойк пані Челленджер із гардеробної:

– Джордже, Джордже, я задихаюся!

– Вже все гаразд, пані Челленджер, – відповів я, між тим як інші посхоплювалися зі своїх місць. – Я тільки-но відкрутив непочатий резервуар.

Навіть у цю мить я не міг втриматися від сміху, глипнувши на Челленджера, котрий протирав собі очі величезними волохатими п’ястуками і був схожий на велетенське немовля, яке щойно прийшло до тями після сну. Саммерлі тремтів, як у лихоманці; страх смерті переміг на короткий час стоїчний дух ученого, коли він усвідомив своє становище. Зате лорд Джон був такий спокійний і гнучкий, наче його розбудили, щоб їхати на лови.

– П’ятий і останній, – повідомив шляхтич, зиркнувши на шланг балона. – Скажіть, друже, невже ви занотували враження цієї ночі на тому папірці, що лежить на ваших колінах?