Arthur Conan Doyle - Країна імли

– Щодо цього неможливо будувати теорії, але, навіть залишаючи осторонь жахливу зарозумілість, яку ви ставите нам у докір, можемо зі спокійною совістю заявити, що ми найрозвиненіші істоти в усій природі.

– Найрозвиненіші із знайомих нам істот.

– Це само собою мається на увазі, вельмишановний.

– Подумайте про всі ті мільйони, а може навіть і мільярди років, коли незаселені землі оберталися в світовому просторі або якщо навіть і не зовсім незаселені, то все ж без найменших слідів людського роду і без думки про нього. Поміркуйте про всі ці незліченні епохи, що заливаються дощами, випалюються сонцем, обвіяні грозами. За геологічним літочисленням, людство з’явилося на світ, так би мовити, лише вчора. Як же можна в такому випадку вважати доведеним, що всі ці гігантські приготування мали на увазі лише його користь?

– А тоді чию ж? Чию саме?

Саммерлі стенув плечима.

– Що можна на це відповісти? Це за межами нашого розуміння. Але людина, можливо, є всього лише побічним продуктом, що випадково виник у цьому процесі. Становище цілком таке ж, якби піна на поверхні океану уявила собі, ніби океан має служити лише її творенню та збереженню, або якби миша в соборі вважала, що будівля споруджена лише як житло для неї.

Досі я передавав дослівно цю суперечку, але тепер вона перейшла в гучну сварку з багатоскладовими науковими термінами, якими бомбардували один одного опоненти. Певна річ, дуже приємно бути присутнім при обговоренні найбільших питань двома настільки видатними мислителями; але при постійних розбіжностях у їхніх поглядах такі прості люди, як лорд Джон і я, не можуть узяти з такої суперечки нічого корисного для себе. Кожен спростовує сказане іншим, і врешті-решт ми перестаємо тямити будь-що. Але ось дебати скінчилися, Саммерлі зіщулився в кріслі, а Челленджер усе ще маніпулює своїм мікроскопом, який не переставав випускати низький, глухий, нерозбірливий гул, як море перед штормом. Лорд Джон підійшов до мене, і ми обоє лупали очима в ніч.

На небі стоїть блідий місяць – останній місяць, на який дивляться людські очі, і зірки випромінюють мерехтливий блиск. Навіть у чистому повітрі південноамериканської рівнини мені не доводилося милуватися яскравішим зоряним сяйвом. Можливо, що на світло впливають зміни в ефірі. У Брайтоні нищівне багаття продовжує вирувати, а в західній частині неба, на великій відстані, видно червону пляму, яка вказує, що пожежа охопила Арундел або Чичестер, а, може, навіть і Портсмут. Я сиджу, міркую сам із собою й інколи щось нотую. Лагідна меланхолія розлилася в повітрі. Невже всьому настав край – молодості, красі, відвазі та коханню? Осяяна зорями земля схожа на сонне царство, сповнене солодкого спокою. Хто б міг повірити, що ця земля – жахлива Голгофа, всіяна руїнами загиблого людського роду? Раптом я чую свій власний сміх.

– Що з вами, мій хлопчику? – здивовано спитав лорд Джон. – Нам не завадило б трохи розважитися. Що трапилося?

– Я мимоволі подумав про всі ті важливі питання, – відповів я, – на вирішення яких у нас пішло стільки праці та духовних сил. Згадайте, наприклад, англо-німецьку конкуренцію або Перську затоку, якою так цікавився мій старий начальник. Хто б міг подумати, що остаточне вирішення цих проблем станеться в такій формі?

Ми знову занурилися в глибоку мовчанку. Мені здається, що кожен із нас думає про близьких, котрі випередили нас зараз. Пані Челленджер тихо рюмсає, а її чоловік шепоче їй слова розради. Я згадую людей, про яких весь цей час жодного разу не думав, і бачу в уяві, як усі вони лежать переді мною бліді, окостенілі, подібно нещасному Остіну у дворі. Взяти хоча б МакАрдла. Я точно знаю, де саме він лежить, обличчям втелющившись у письмовий стіл, із телефонною слухавкою в руці: я ж чув, як він упав. Головний редактор Бомонт розпростерся, либонь, на своєму турецькому червоно-синьому килимі, що прикрашає його святилище. А мої колеги в репортерській кімнаті – Макдона, Маррі чи Бонд… Вони, ймовірно, врізали дуба в розпалі роботи. В руках у них записні книжки, повні живих вражень і сенсаційних звісток. Я уявляю собі, як першого відрядили до медичного інституту, другого – до Вестмінстеру, а третього – до собору Святого Павла. Їхніми останніми чудовими видивами були, ймовірно, гучні рядки заголовків, яким ніколи, однак, не доведеться воскреснути в друкарській фарбі. Бачу перед собою Макдону у медиків. – «З надією дивіться на Гарлі-стрит!» – Мак завжди мав велику пристрасть до алітерації. – «Інтерв’ю з паном Солі Вілсоном. Знаменитий фахівець радить: «Тільки не впадайте у відчай!» Наш спеціальний кореспондент застав знаменитого вченого на даху його будинку, де він ховався від натиску своїх схвильованих пацієнтів, котрі облягали його помешкання. Інтонацією, яка ясно доводить, що він цілком усвідомлює серйозність становища, знаменитий лікар відмовився визнати його зовсім безнадійним». Так, імовірно, почав би Мак. Потім доклався б і Бонд. Він дуже пишався своїм письменницьким талантом. Тема припала б йому до смаку! «Коли я стояв на маленькій галереї під куполом Святого Павла та споглядав униз на густі натовпи зневірених людей, котрі вовтузилися в цю останню мить у пилюці, до моїх вух долинув із цього натовпу такий протяжний стогін, благаючий, сповнений страху, таке страхітливе волання про порятунок…»