Коли погляд зупинявся на цій розкішній красі, думки про катастрофу мали б зникнути безслідно, якби їх не підтримував занадто явний доказ: мертва, врочиста, всеосяжна тиша. Кожна заселена місцина була просякнута якимось тихим дзижчанням життя, таким глибоким і незмінним, що привчений слух зовсім уже не сприймає його, так само, як ті, хто живуть на морському березі, втрачають будь-яке відчуття вічного шуму хвиль. Щебетання птахів, дзижчання комах, звуки окремих голосів, мукання худоби, собачий гавкіт, гудіння потягів, стукіт кінських копит на дорозі – все це утворює нечітке, безперервне звучання, яке вже не доходить до свідомості тих, хто його чує. Тепер нам цього тла бракувало. Мертва тиша викликала страхітливе відчуття. Така була вона врочиста, така трагічна, що сопіння і гул нашого автомобіля здавалися непристойним її порушенням, профанацією цього величного спокою, що простягнувся, наче величезний саван, над руїнами людства. Ця заціпеніла, цвинтарна безмовність, в поєднанні з хмарами диму, які там і тут підіймалися до неба над згарищами, стримуючи, як крижаний подих, наше тепле схиляння перед красою природи.
А всі ці тіла! Спочатку незліченні групи спотворених та усміхнених людських осіб щоразу наповнювали нас жахом. Враження, яке вони справляли, було таким стійким і глибоким, що я тепер ніби знову все переживаю – цю повільну їзду долиною повз няньку з її вихованцями, повз стару, похилену між голоблями шкапину, повз кучера, котрий зіщулився на козлах, і молодика в екіпажі, котрий вхопився за дверцята, щоб зістрибнути на землю. Віддалік – шестеро женців, котрі лежать покотом, задивившись у небо мертвими вибалушеними очима. Всі ці картини бачу перед собою, як на світлині. Але з милості добродійки природи наші нерви незабаром обважніли. Неосяжні розміри катастрофи тамували почуття жалю щодо окремих жертв. Індивіди зливалися в групи, групи – в маси, а ці останні складалися в єдине, загальне явище, з яким доводилося рахуватися, як із неминучим заповненням ландшафту. Тільки інколи, побачивши особливо трагічну або химерну сцену, ми знову починали осягати весь жах становища. Головним чином нас вражала доля дітей і наповнювала непереборним усвідомленням жахливої несправедливості. Нам хотілося ридати. Пані Челленджер відверто лила гіркі сльози, коли ми проїжджали повз велику місцеву школу й побачили довгі ряди маленьких тілець, якими була всіяна дорога до неї. Вчителі у відчаї відпустили школярів, і тих дорогою додому накрила хмара смертоносної отрути. Багато дітлахів лежало у відчинених вікнах своїх будинків. У Танбрідж-веллсі майже не було вікна, з якого б не визирало із застиглою усмішкою хоча б одне обличчя. В останню мить відчуття задухи, потреба в кисні, задовольнити яку змогли лише ми, гнали їх до розчахнутих вікон. Сходи ґанків також були завалені тілами чоловіків і жінок, котрі з непокритими головами, в тому вигляді, в якому їх застала хвиля, вибігали зі своїх осель. Дехто з них попадали на землю посеред дороги. Ще щастя, що лорд Джон був таким вправним водієм, бо торувати собі шлях було завданням не з легких. Через села і міста ми могли проїжджати лише зовсім повільно, й я ще пригадую, що одного разу, перед школою в Танбріджі, нам довелося зупинитися, щоб очистити путівці від безлічі тіл, що захарастили їх. Деякі особливо характерні картини в довгій панорамі смерті на вулицях Сассексу та Кенту закарбувалися в моїй пам’яті з надзвичайною чіткістю. Одна з них – великий, чудовий автомобіль, що стояв перед готелем у Саузборо. Ті, хто сидів у ньому, як можна було припустити, поверталися з відпочинкової поїздки до Брайтона чи Істборна. Це були три елегантні леді, всі троє – молоді та вродливі. Одна з них тримала на колінах пекінеса. Їхніми супутниками були – один дещо потертий на вигляд літній чолов’яга і молодий аристократ, у котрого досі стирчав у оці монокль, а між пальцями затягнутої в рукавичку руки був затиснутий недопалок сигари. Смерть наступила миттєво, і вони завмерли в своїх природних позах, за винятком літнього пана, котрий в останню мить задухи зірвав із себе комір, аби легше було дихати, всі вони були дуже схожі на поснулих. Перед автомобілем, біля підніжки, сидів скорчений офіціант, тримаючи в руках тацю з кількома розбитими склянками. З іншого боку лежали двоє обірванців – чоловік і жінка. У чоловіка ще була протягнута за милостинею довга, кістлява рука. Одна коротка мить знищила всі соціальні відмінності, перетворивши аристократа, жебрака та песика в однакову мляву масу протоплазми, що розкладається.
Читать дальше