Arthur Conan Doyle - Країна імли

– Там палає будинок, – зауважив Челленджер і вказав на стовп диму, що здіймався над деревами. – Мабуть, ще виникне не одна пожежа. Можливо навіть, що полум’я поглине цілі міста, бо багато людей падали на підлогу, тримаючи в руках свічку або щось подібне. Сама ж ця пожежа доводить, що вміст кисню в повітрі продовжує бути цілком нормальним і що причину катаклізму потрібно шукати лише в ефірі… А! Подивіться-но на шпиль пагорба Кровборо: там також, здається, спалахнула пожежа! Це – будівля гольф-клубу, якщо не помиляюся. Чуєте, б’є годинник на церковній дзвіниці! Нашим філософам було б, либонь, цікаво дізнатися, що створені людьми механізми пережили своїх творців.

– О Боже! – вигукнув лорд Джон, схопившись від хвилювання. – Що означає ця хмара диму? Це потяг!

Ми почули його сопіння, й ось він з’явився здалеку, пересуваючись, як мені здалося, просто зі страхітливою швидкістю. Звідки він мчав і наскільки довго був у дорозі, не могли встановити. Вочевидь, він тільки з якоїсь дивної випадковості досі не зійшов із рейок. Тепер нам довелося побачити страшний кінець його маршруту. На рейках нерухомо стояв інший потяг, завантажений вугіллям. Ми затамували подих, коли переконалися, що швидкий поїзд мчить тим ж шляхом. Сталося жахливе зіткнення. Паротяги та вагони люто сунули один на одного й утворили гігантську гору дерев’яних балок і чавунного брухту. Язики вогню зметнулися над уламками, полум’я охопило всю купу. Ми більш ніж півгодини сиділи мовчки, пригнічені страшним видовищем.

– Бідні, бідні люди! – застогнала нарешті пані Челленджер і вхопилася за руку чоловіка.

Той заспокійливо погладив її по руці і мовив:

– Мила дитино, люди, котрі сиділи в потязі, були живими не більше за вугілля, з яким вони змішалися, або вуглець, в який тепер перетворилися. Коли поїзд відбув із вокзалу Вікторія, він віз іще, звісно, живих людей, але вже задовго до того, як досяг своєї мети, був наповнений лише самими мерцями.

– У всьому світі відбуваються, безумовно, такі ж речі, – правив він далі, між тим, як у моїй уяві пролітали картини цих надзвичайних подій. – Подумайте тільки про кораблі у відкритому морі: вони ж будуть диміти і диміти, поки не згаснуть їхні казани або поки вони не розіб’ються об підводні рифи. А вітрильники будуть продовжувати линути хвилями зі своїм мертвим екіпажем і наповнюватися водою, поки дерево не зогниє і шви не луснуть і поки вони, нарешті, один за одним не підуть на дно. Можливо, ще й через сто років Атлантичний океан буде всіяний старими уламками, що гойдаються на хвилях.

– А люди в штольнях! – нервово реготнув Саммерлі, але це аж ніяк не свідчило про веселий настрій. – Якщо з волі якогось випадку колись знову з’являться геологи на цій землі, то вони будуватимуть кумедні теорії існування сучасних нам людей у вугільних шарах ґрунту.

– На цих речах я розуміюся мало, – зауважив лорд Джон, – але гадаю, що відтепер світ буде перебувати в ролі порожнього приміщення, яке хочуть віддати у винайм. Якщо вимре все наше людське покоління, то звідки ж узятися новому?

– Спочатку земля була порожня та незаселена, – серйозно заперечив Челленджер. – За певними законами, зв’язок яких лежить за межами нашого розуміння, вона заселилася. Чому б цьому процесу не повторитися?

– Мій любий Челленджере, ви жартуєте?

– Не маю звички, колего Саммерлі, стверджувати щось серйозне жартома. Ваше зауваження було зайвим.

Його борода велично піднялася, а повіки склепилися.

– Гаразд, гаразд… Ви прожили своє життя впертим догматиком і хочете залишитися ним до кінця, – кинув Саммерлі з квасною гримасою.

– А ви, колего, були завжди цілком позбавленим фантазії сперечальником, і немає надії, що ви змінитесь.

– Авжеж, маєте рацію, ваші найлютіші вороги не закинуть вам відсутність фантазії, – відрубав Саммерлі.

– Присягаюся, – вигукнув лорд Джон, – що це цілком відповідало б вашому характеру – витратити останній ковток кисню на те, щоб наговорити грубощів навзаєм. Що нам до того, з’являться знову люди на землі чи ні? Нам до цього все одно не дожити.

– Цим зауваженням, пане, ви довели надзвичайну вузькість поглядів, – строго зауважив Челленджер. – Справжній науковий розум, – я кажу в третій особі, щоб не здатися хвальком, – ідеальний науковий розум має бути спроможним винайти нову абстрактно-наукову теорію навіть у той проміжок часу, який потрібен його носію, щоб із повітряної кулі звалитися на землю. Потрібні мужі настільки міцного гарту, щоб підкорити природу і стати піонерами істини.