Arthur Conan Doyle - Країна імли

– А що думає з цього приводу наш юний приятель? – поцікавився Челленджер.

– Я за те, щоб дочекатися кінця.

– Й я рішуче підтримую цю думку, – сказав він.

– У такому разі й я, звісно, стаю на його бік, – вигукнула молодиця.

– Ну, гаразд, я ж тільки поставив питання на обговорення, – виправдовувався лорд Джон. – Якщо хочете чекати смерті, то я з вами. Це буде, безперечно, вельми цікаво. Багато було в моєму житті пригод, і я був очевидцем стількох сенсаційних речей, але цей кінець моєї земної подорожі, либонь, перевершить усе інше.

– Якщо припустити, що існує життя після смерті… – почав було Челленджер.

– Сміливе припущення! – вигукнув Саммерлі.

Челленджер глипнув на нього з німим докором.

– Отже, припускаючи, що життя по смерті існує, – повторив він вельми менторським тоном, – ніхто з нас не здатен сказати заздалегідь, яка нам випаде можливість спостерігати матеріальний світ із так званої духовної сфери. Навіть найбільшому упертюху, – при цьому він зиркнув на Саммерлі, – має бути ясно, що поки ми самі складаємося з матерії, нам найлегше спостерігати матеріальні явища й аналізувати їх. Тільки тому, що ми ще будемо чекати кілька годин, що нам залишилися, матимемо можливість забрати із собою в майбутнє життя чітке уявлення про найвеличнішу подію з усіх, які, наскільки знаємо, сталися в світі або й у Всесвіті. Я вважав би безглуздим вчинком скоротити хоча б на хвилину настільки дивовижне переживання.

– Я такої ж думки, – нарешті вигукнув Саммерлі.

– Прийнято одноголосно! – резюмував лорд Джон. – А чи знаєте, той бідолаха, ваш водій, котрий лежить у дворі, справді здійснив сьогодні свою останню поїздку. Чи не слід було б нам зробити вилазку та затягти його сюди?

– Це було б явним божевіллям! – заперечив Саммерлі.

– Маєте рацію, – зауважив лорд. – Йому, вочевидь, уже неможливо допомогти, і навіть хай би ми сюди повернулися живими, знадобилася б непомірна витрата кисню. Але лишень погляньте: всюди під деревами валяються мертві пташки!

Ми поставили чотири крісла перед широким низьким вікном; дружина Челленджера продовжувала сидіти на канапі із заплющеними очима. Я ще пам’ятаю, яке у мене було страшне та дивне почуття, ймовірно, під впливом спертого, гнітючого повітря, яким ми дихали, немов ми сидимо в чотирьох кріслах партеру, в першому ряді, та переглядаємо останню дію світової драми.

На передньому плані, прямо перед нами, був розташований дитинець, де стояв наполовину вимитий автомобіль. Водій Остін був цього разу звільнений остаточно та безповоротно. Він розлігся на землі, і велике чорне садно на чолі свідчило, мабуть, про те, що при падінні він гепнувся головою об підніжку або щиток. У руці тримав рурку шланга, з якого поливав автомобіль. У кутку дворика росли низькорослі платани, і під ними лежали кілька пухнастих пташок, задерши вгору свої крихітні лапки та справляючи зворушливе враження. Коса смерті згубно скосила все – і велике, і мале. Поверх паркана ми бачили дорогу, що звивисто тягнулася аж до станції. В її кінці безладною горою громадилися один на одному женці, котрих ми бачили раніше, коли вони давали драпака з поля. За ними, вище, притулившись головою та плечима до укосу, лежала нянька. Вона взяла на руки з візочка немовля та притиснула до грудей нерухомий пакуночок. Поруч неї, край дороги, невелика пляма вказувало на місце, де впав маленький хлопчик. Ближче до нас виднілася мертва коняка, що скорчилася між голоблями. Схожий на страшидло для ворон, старий кучер звисав із передка, з безсило обвислими руками. Нам чітко було видно з вікна, що в тарантасі сидів якийсь молодик. Дверцята були прочинені, і він стискав у пальцях їхню ручку, ніби в останню мить ще зробив спробу вистрибнути з транспорту. На півдорозі до станції виднілися майданчики для гольфу, всіяні, як і вранці, безліччю гравців, котрі тепер, однак, нерухомо розкинулися на траві та на доріжках. В одному місці лежало вісім бездиханних тіл – учасники однієї команди, що до кінця не припинила гри, упереміж із кедді. Жодна птаха вже не ширяла під синім небокраєм. Ні люди, ні тварини не пожвавлювали далекий пейзаж перед нами. Сонце, що хилилося до заходу, продовжувало мирним блиском осявати країну, але над усім запанувала глибока мовчанка загальної загибелі, жертвами якої мали незабаром стати й ми. Єдиним посередником між нами та долею наших ближніх було в цю мить тонке віконне скло, що відділяло від отруйного ефіру наш кисень, наш єдиний засіб порятунку. Завдяки завбачливості одного-єдиного вченого нам вдалося на кілька годин сховатися посеред страшної пустелі смерті в маленькій оазі життя й уберегти себе від загальної погибелі. Але врешті-решт кисень неминуче мав бути витраченим, і тоді доведеться й нам, задихаючись, лежати на цьому вишнево-червоному килимі будуару, і жереб усього людського роду, та й усіх живих організмів, знайшов би в нашій смерті, в загибелі останніх смертних, свій фінал. Довгий час ми споглядали драму Всесвіту в стані, занадто врочистому для слів.