Агата Крісті - Карти на стіл

Місіс Олівер зітхнула і провела рукою вверх по гривці, аж та стала вертикально, від чого жінка почала скидатися на п’яничку.

– А знаєте, – озвалася вона, – тепер мені здається, що це справа рук цього дівчиська! Добре, що все це відбувається не в книжці, бо читачі не люблять, коли вбивцями виявляються молоді та красиві дівчата. І все-таки я вважаю, що це зробила вона. А ви як думаєте, мсьє Пуаро?

– А я щойно зробив відкриття.

– Знову щось пов’язане з підрахунком балів?

– Саме так. Міс Енн Мередіт перевертає свій листок, розкреслює його й відтак використовує зворотній бік.

– І що це означає?

– Це означає, що їй знайома бідність або ж що вона дуже економна від природи.

– Але її вбрання доволі дороге, – зауважила місіс Олівер.

– Закличте майора Деспарда, – сказав суперінтендант Баттл.

Деспард увійшов у кімнату швидким енергійним кроком, який нагадав Пуаро щось чи когось.

– Даруйте, що змусили чекати вас так довго, майоре Деспард, – сказав Баттл. – Але я хотів перш за все дозволити дамам якнайшвидше покінчити з цим.

– Не треба вибачень. Я все розумію.

Він сів і звів запитальний погляд на поліціянта.

– Отже, як добре ви знали містера Шайтану? – почав суперінтендант.

– Ми зустрічалися з ним двічі, – рішуче відповів Деспард.

– Лише двічі?

– Саме так.

– За яких обставин це було?

– Близько місяця тому ми обидва були гостями на одній вечері. А тоді він запросив мене на вечірку, що мала бути за тиждень.

– Вечірка відбувалася тут?

– Так.

– Де саме – у цій кімнаті чи у вітальні?

– У всіх кімнатах.

– Бачили цю маленьку річ?

Баттл знову дістав стилет.

Майор Деспард трохи скривив губи.

– Ні, – відказав він. – Того разу я не завважив цю річ, тож не замислив використати її пізніше.

– Немає необхідності випереджати мої запитання, майоре Деспард.

– Перепрошую. Але було очевидно, до чого ви хилите.

На якусь мить запала тиша, а тоді Баттл продовжив свій допит.

– Чи були у вас якісь причини недолюблювати містера Шайтану?

– Повно причин.

– Даруйте? – здивовано перепитав суперінтендант.

– Повно причин недолюблювати, а не вбивати його, – відповів Деспард. – У мене не було ані найменшого бажання вбивати його, але я з превеликим задоволенням його відлупцював би. Шкода. Бо тепер уже запізно.

– І чому ви хотіли відлупцювати Шайтану, майоре Деспард?

– Тому що той даго так і напрошувався отримати по заслугах. У мене аж руки свербіли надавати йому.

– То, може, ви щось про нього знали? Щось компрометувальне, маю на увазі?

– Він занадто пишно виряджався. Його волосся було занадто довгим. Від нього постійно на милю несло парфумом.

– А проте ви прийняли його запрошення на вечерю, – підкреслив Баттл.

– Якби я приймав запрошення лише на ті вечері, де не маю жодних претензій до господарів, то так нікуди і не ходив би, – сухо відповів Деспард.

– Вам подобається світське товариство, хоч ви й не схвалюєте його? – допитувався суперінтендант Баттл.

– Подобається, але ненадовго. Мені подобається повертатися з диких країв до залитих світлом кімнат і жінок у чудовому одязі, до танців, смачної їжі та веселощів. Так-так, попервах це дарує мені задоволення. А потім уся ця штучність мені остогидіє, і я знову хочу забратися кудись геть.

– Ваше життя, мабуть, сповнене небезпек, майоре Деспард. Усі ці подорожі найвіддаленішими куточками світу.

Деспард знизав плечима, а тоді ледь усміхнувся.

– Життя містера Шайтани не було сповнене небезпек. А втім, він мертвий, а я живий!

– Можливо, він вів не таке вже й спокійне життя, як ви собі думаєте, – сказав Баттл багатозначним тоном.

– Що ви маєте на увазі?

– Покійний містер Шайтана любив сунути носа куди не треба, – промовив поліціянт.

Його співрозмовник нахилився вперед.

– Хочете сказати, що він занадто цікавився життям інших людей? Що він про щось дізнався?

– Я лише хотів сказати, що він був чоловіком, який занадто цікавився… ем, занадто цікавився жінками.

Майор Деспард відкинувся на своєму стільці. З його вуст зірвався веселий, але радше байдужий смішок.

– Не думаю, що жінки могли серйозно сприймати такого пройдисвіта.

– То хто, на вашу думку, його вбив, майоре?

– Що ж, я знаю, що це не я. І не юна міс Мередіт. Не уявляю, щоб це могла зробити місіс Лоррімер: вона нагадує мені одну з моїх богобоязних тітоньок. Отже, залишається лікар.