Ольга Саліпа - Будинок на Аптекарській

Допила одним великим ковтком каву, взяла наплічник, що від учора лежав у кутку, кинула туди документи, гроші. Хтозна, що іще може знадобитися. Про всяк випадок дістала з шуфляди в’язку заіржавілих ключів, що могли відчиняти будь-що, не обов’язково магазин. Кинула оком на підлогу зі слідами від крейди.

– Треба буде тут помити, – сказала сама собі.

– Ти завжди говориш із собою? – почула за плечима голос Івана й аж пополотніла.

– А ти завжди всіх лякаєш?

– Пробач, я ненавмисне.

Чоловік стояв у дверях із двома паперовими стаканчиками кави і прозорою коробкою із чимось солодким. Ляна мовчки взяла з його рук тістечка і жбурнула в холодильник.

– Ну, Уляно, не ображайся.

– Мене ніхто й ніколи так не називав! – кинула спересердя.

– Як так?

– Уляною.

– А як називали?

– Жартуєш? Сам знаєш. Ляна я. Уляна – лише в паспорті.

– Та знаю, звісно, знаю, – посміхнувся Іван. – То в мене жарти такі. Проїхали, – простягнув їй стаканчик з кавою. – А от чи ти любиш каву з цукром – не знаю, тому раптом що – стіки в мене в кишені, – випнув стегно.

Ляна завагалася, бо третя порція кави за ранок – трохи занадто, але взяла стаканчик, зняла пластикову кришку і сьорбнула напій:

– Я без цукру. Кришечки теж не люблю, хіба в дорозі.

– Кудись зібралася? – Іван кивнув на наплічник.

– У татів магазин. Хочу глянути, що там і як.

– Окей, я підвезу.

Ляна мало не захлинулася. А цей хлопець нахабний.

– Я сама. Досить вже того, що одного разу ти вклав мене спати і вимив підлогу в моїй, – дівчина затнулася, – у татовій квартирі.

Іван опустив очі. «Нічого собі, – подумала Ляна, – такий великий і сильний, а засоромився».

– Я повернувся з кавою, а ти спиш. Що я мав робити?

– Просто піти. Ми навіть не друзі.

– Облиш. Друзів дитинства не забувають. Чи ти, – Іван пильно глянув Ляні в очі, – чи ти таки мене забула?

Дівчина відвела погляд.

– Не забула, все ок, – бо правду казати було якось незручно. – Але в магазин поїду сама, – Ляна перекинула через плече рюкзак і пішла до виходу.

– Дозволю собі нагадати, що звідси на Гречани їздить лише одна пряма маршрутка. Зазвичай там яблуку ніде впасти. Звісно, якщо ти не хочеш їхати з пересадками.

Дівчина зупинилася й обернулася. Тепер ідея їхати громадським транспортом здавалася не такою вже доброю:

– Я не знала.

– Та це зрозуміло. Ти ж нетутешня, звідки тобі знати. Я завезу, – зблиснув у долоні зв’язкою ключів.

Ляна закусила губу і мовчки вийшла з під’їзду. В дворі приємно запищала сіра «шевроле». «Добре, що не позашляховик якийсь, – подумала дівчина. – Отже, Іван не мажор». І сама собі посміхнулася: мажори не живуть у таких старезних будинках.

В автівці пахло ароматизатором з цитриновими нотками. Ляна пірнула на переднє сидіння і за звичкою вмостила рюкзак на коліна.

«Ото біднота», – посміялася в думках сама із себе й обережно переклала наплічник на заднє сидіння.

До магазину їхали мовчки. Ляна крутила головою в різні боки і розглядала майже незнайомі пейзажі. Гречани виявилися мікрорайоном, забудованим стандартними «чешками» вперемішку з новобудовами. Де-не-де вздовж головної вулиці тягнулися довгі виробничі приміщення. Такий собі мікс спального району із промисловим.

За кілька хвилин Іван звернув у вузьку вуличку, потім у ще одну, далі – у невеликий провулок. За дев’ятиповерхівками ховався старенький приватний сектор. Іван зупинив автівку біля невеличкого будиночка. На ньому не було жодної вивіски, тож дівчина спершу навіть засумнівалася, чи вони не помилилися адресою.

Ляна відчинила невисоку хвіртку. В ніздрі вдарив запаморочливий запах жасмину. Розлогий кущ обіперся на стіну невеличкої хатинки й аж тріснув від старості посередині. Будиночок був схожий на житловий і аж ніяк не на комерційне приміщення.

Двері були відчинені. Всередині трохи пахло нафталіном. Довелося зупинитися на порозі на кілька хвилин, щоб очі звикли до напівтемряви. Приміщення було мало схоже на магазин, більше – на склад. «Склад мотлоху», – подумалося Ляні.

Ляна не одразу помітила невисокого хлопчину, що скрутився калачиком на дивані й спав.

– Кхм, – наважилася заговорити.

Хлопець зірвався на рівні й протер очі:

– Ви щось хотіли?

– Я… Я Ляна, донька Анатолія Яковенка. Власника цього… магазину, чи як це назвати, – дівчина роззирнулася навколо. У невеличкій кімнаті всюди були розкладені старі речі: годинники, дитячі іграшки, навіть жіночі сумочки.