Ольга Саліпа - Будинок на Аптекарській

– Здорова. А ви як? – вирішила бути ввічливою.

– Та як-як. Доживаємо. Пам’ятаєш Ляночку? Толіка малу! – крикнула в саме вухо своїй компаньйонці. – Ось, тата хоронити приїхала.

Стара співчутливо захитала головою.

– А в нас тут із тодішніх мешканців майже нікого не лишилося. Центр міста. Квартири люди спродали. Де офіси, а де квартиранти наймають, – завелася розказувати стара. – А тато твій хорошим чоловіком був. Шкода, що так недобре закінчив. Я через стіну чула, як він реготав у той вечір. Сміявся, як дурний. Ніби перед смертю втратив глузд зовсім. А що лікарі кажуть? Яка причина?

Дівчина знизала плечима:

– Розтин показав, що серце зупинилося.

– Ну, хіба так буває, щоб у такого ще молодого чоловіка просто так зупинилося серце? – зиркнула на неї стара. – Щось тут нечисто.

Ляна переминалася з ноги на ногу: бабусі, схоже, передивилися серіалів і кримінальних новин. Зрештою, розповівши в двох словах, хто був на похороні та де могила, дівчина попрощалася і прошмигнула у під’їзд.

Треба було зателефонувати на роботу й попередити, що вона затримається мінімум на тиждень. Де-де, а там без неї точно чудово обійдуться.

Ляна згадала, як колись тато жартував, що вона, коли виросте, стане істориком. Зрештою, дещо в тому справдилося. Вона й справді закінчила істфак. Особливо налягала на правознавство – планувала після випуску перекваліфікуватися і вивчитися ще й на юриста. Юридичний факультет був платним, навіть для таких відмінників, як Ляна. Вітчим без заперечень перерахував відповідну суму. Власних дітей у нього не було, тому дбав про названу доньку, як вмів. По закінченні навчання Ляна раптом виявила, що юристів багато і роботи на всіх не вистачить. Мрії про кар’єру в цій галузі розбилися надрузки. Котрась з маминих подруг запропонувала тимчасово попрацювати у міському архіві. Ляна навіть спочатку зраділа: це ж необмежений доступ до інформації і документів. На практиці ж виявилося, що її завданням було вишукувати старі довідки, рішення і накази та хронологічно упорядковувати фотоальбом всього, що зараз відбувалося в одному з мікрорайонів Києва. Нудьга страшенна. «Якось перебуду», – думала Ляна. Але правду кажуть, що немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. Вже п’ятий рік дівчина працювала у тому ж таки архіві, змінюючи навколо себе хіба зошити на чисті й ручки-олівці на нові. Навіть мишка до комп’ютера залишалася та сама. «Ще рік, і шукатиму іншу роботу», – повторювала сама собі, але добре розуміла, що не наважиться на зміни.

Директорка архіву висловила співчуття від всього колективу і запевнила, що Ляна може залишатися у Хмельницькому, скільки буде треба, «але не довше двох тижнів». Дівчина посміхнулася.

Добра італійська кава, пачку якої Ляна купила у знайомій їй зі столиці «Аромакаві», що, виявляється, працює і в цьому місті, зробила специфічний смак тутешньої води майже непомітним. Колись в інтернеті вона зустрічала інформацію про те, що вода, яка тече з хмельницьких кранів, – одна з найякісніших в Україні, бо добувається з якихось там аж надглибин і очищується особливим чином. Але проти старезних будинкових труб все це було безсиле. Більше того – Ляна підозрювала, що у квартирі батько взагалі мало користувався водою, а застої в трубах до добра не ведуть. Було б добре або встановити фільтр, або замінити труби хоча б у кухні, бо майбутні покупці квартири можуть на цьому збити ціну.

Ляна роздратувалася сама на себе: ось вже й вона стає схожою на маму. Батька тільки вчора поховали, а вона вже подумки продає квартиру.

Дівчина сіла у м’яке крісло і глянула на батьків робочий стіл: в першу чергу доведеться щось вирішити із його речами. І з магазином, якщо він взагалі існує.

Дістала з кишені візитівку і забила в гуглкарти адресу магазину. Гугл знайшов потрібну вулицю в Гречанах – одному з прилеглих до центру мікрорайонів міста. Місцина ця була відома тим, що тут жили колись переважно поляки, а також однойменною залізничною станцією. А десь після війни село приєднали до тодішнього Проскурова. Ляна сама дивувалася, як спливають у пам’яті дитячі спогади. Тато вечорами любив їй розповідати про місто. Часом навіть кликав допомагати йому складати кросворди.

Дівчина встала і підійшла до столу, провела долонею по розгорнутому зошиту, що лежав поверх решти. Листки розкреслені на рівні клітинки і дрібно списані татовою рукою. Невже комусь досі потрібні всі оці кросворди й головоломки? Хоча, знаючи тата, він міг їх складати просто для свого задоволення.